Люстрація в Україні: панацея чи головний біль?

Однією з найбільш дискусійних тем в «пост-майданний» період української історії є питання люстрації. Більшість українців однозначно підтримують цю ідею, проте на практиці з цим виникає багато проблемних запитань. Зокрема в суспільстві не вщухають дискусії навіть з приводу того, що саме слід розуміти під поняттям люстрації: чи заборону обіймати посади колишнім працівникам КДБ та КПРС, чи притягнення до відповідальності чиновників режиму Януковича? Які критерії повинні застосовуватись для осіб, які підпадають під люстрацію? Чи варто особам, щодо яких введена люстраційна заборона, давати право балотуватись в депутати Верховної та місцевих рад? Зрештою, хто має проводити люстрацію – чи тимчасова комісія з представників громадськості чи навпаки спеціально створений державний орган? Усі ці питання стали предметом дискусії студентів програми «Ефективне управління» (Good Governance) Львівської бізнес-школи УКУ з відомим адвокатом, однією з авторів законопроекту «Про люстрацію в Україні» Валентиною Теличенко.

Валентина Телеченко на початку дискусії одразу ж розвінчала міф, що люстрація – це притягнення до кримінальної відповідальності. «Люстрація – це перш за висловлення недовіри і, як наслідок, заборона обіймати державні посади особами, які скомпрометували себе попередньою діяльністю. Введення такої заборони не знімає можливості притягнути особу і до кримінальної відповідальності, але ці поняття не є тотожними», − зазначила вона.

На думку юриста, для України питання притягнення до відповідальності осіб комуністичного режиму вже частково відійшло в минуле, зараз більшої уваги потребує питання відсторонення від посад осіб, які замішані у корупційних злочинах,  а також тих, хто брав активну участь у будівництві злочинного режиму Януковича. Цікавою була теза про те, що цей режим будувався не з 2010 року, тобто в часи безпосереднього правління Віктора Януковича, а задовго до цього, у попередні роки, коли відбувалася централізація влади, узурпація впливу в судовій системі, політизація  правоохоронних органів та ін.

За формальними критеріями, люстрацію варто проводити щодо тих осіб, які з 2000 року перебували на вищих керівних посадах у системі прокуратури, включно з прокурорами районів, судоустрою, уряду, адміністрації Президента, а також тих, хто були членами ВРЮ, ВККСУ та навіть ЦВК.

Проте цим особам не можна забороняти балотуватися як на пост депутатів місцевих, обласних рад, а також в парламент, оскільки тоді це буде порушення конституційного принципу рівності виборчих прав. Хоч люстрація і є виявом недовіри до певної групи осіб, але, якщо виборці вважають, що особа, яка формально хоч і має люстраційну заборону, проте варта довіри, то їх не можна обмежувати в цьому праві.

Особливу дискусію викликало питання щодо критеріїв відбору осіб, які безпосередньо будуть проводити люстрацію. На думку експерта, такі особи повинні бути готові до цілодобового стеження навіть за своїм приватним життям, для того щоб мати бездоганну репутацію та цілковиту довіру з боку суспільства, тобто фактично це має бути певна самопожертва.

Загалом студенти програми «Good Governance» мали змогу детально  проаналізувати всі плюси і мінуси різних версій законопроекту про люстрацію, а також висловити свої пропозиції щодо їх удосконалення.

На закінчення зустрічі Валентина Теличенко побажала студентам програми успіху і запевнила, що люстрація в Україні потрібна не стільки для того, щоб когось притягнути до відповідальності, а для того щоб змінити стару систему кадрів у органах влади і дати дорогу таким молодим спеціалістам, як студенти програми інноваційного підходу до державного управління Українського католицького університету.

Андрій Гнідець, учасник програми інноваційного підходу до державного управління «GoodGovernance» УКУ