У Львівській бізнес-школі УКУ сьогодні великий день – старт трьох магістерських програм: Кey Еxecutive МВА, MSc in Technology Management та MA in Human Resources and Organization Development. Цих майже чотири десятки людей розповіли, що прийшли за фундаментальними знаннями, структуризацією досвіду, стратегічними рішеннями. Однак, як зазначив у своїй надихаючій промові випускник УКУ 2007, керівник проекту в ГО «ЦЕНТР UA», ведучий програм на Громадському телебаченні та UA Суспільне Андрій Андрушків: делікатесів на столі УКУ значно більше, головне їх правильно обрати. Читайте його промову в повному обсязі.
«Виступати з мотиваційною промовою перед студентами магістерських програм Львівської бізнес-школи Українського католицького університету – це так само, як проповідувати Євангеліє церковному хору. Ви всі в цьому залі і так мотивовані до навчання, розумієте навантаження, яке звалиться на Вас з першого ж дня, більше того, або Ви самі, або Ваші компанії заплатили за Ваше навчання і, якщо слово «відповідальність» не є чужим для Вас, то яка ще потрібна мотивація?
Але я сьогодні вночі на порожньому вокзалі Хмельницького сів в потяг, а в тому місті залишив своїх неймовірних колег з ГО «Центр UA», які проведуть ряд заходів без мене, відповідно для врівноваження космічних терезів справедливості, я не можу собі дозволити злегковажити цим виступом і поділюся з Вами своїми знаннями і досвідом. І сподіваюся що вони стануть Вам в нагоді.
Багато з Вас є успішними бізнесменами, керівниками і менеджерами. Ви – власники, керуючі партнери, перші номери своїх команд, чи хочете такими стати. Вашу мотивацію появи в цьому залі легко зрозуміти – ви хочете працювати краще і ефективніше, хочете налагодити гармонійну співпрацю в своїх командах так щоб і вони і Ви працювали як футбольна команда Манчестер Юнайтед часів сера Алекса Фергюсона – щоб бути прикладом краси, успіху, характеру, пристрасті, результату. Щоб Ваше ім’я чи назва Вашої команди ставала синонімом сфери Вашої діяльності. Так само як свого часу, писала англійська футбольна преса в 99-му: «Футбол – це Манчестер Юнайтед».
У другій половині 20 століття, людська цивілізація спочатку довго відходила від жахів війни, відбудовувала свої міста і економіку, накопичувала блага, встановлювала безпековий порядок держав, міст і мікрорайонів. І десь в кінці 60-тих, коли виросло покоління тих, хто не пам’ятає апокаліптичних картин війни, суспільна рефлексія винесла на порядок денний питання, яке не ставили чи боялися ставити жодні покоління, які жили на планеті до того: «Як бути щасливим?» І почали з’являтися відповіді. Різноманітні. Про які Ви могли читати чи бачити фільми. В широкому спектрі від психоделічної до сексуальної революції люди шукали можливостей стати на шлях до радості і щастя, до гідності і реалізації. І одна з відповідей була: «Щастя в роботі». Трансформуючи досвід та установки протестантської етики, капіталістичні країни дали нам відповідь на ще одне, значно давніше питання. Питання, яке мучило і жерців Межиріччя і богобоязних інків та ацтеків, європейських містиків, масонів, сподвижників всіх мастей і епох «Як стати Богом?». Якого Бога ми бачимо. коли відкриваємо Біблію на першій сторінці? Пам’ятаєте? Ми бачимо того, хто працює, того хто кайфує від роботи, того хто щасливий в роботі.
11. І сказав Бог: Нехай земля вродить траву, ярину, що насіння вона розсіває, дерево овочеве, що за родом своїм плід приносить, що в ньому насіння його на землі. І сталося так.
12. І земля траву видала, ярину, що насіння розсіває за родом її, і дерево, що приносить плід, що насіння його в нім за родом його. І Бог побачив, що добре воно.
13. І був вечір, і був ранок, день третій.
(Буття 1:11-13)
Читаючи перший розділ книги Буття ми бачимо, як Бог розширює спектр своїх щоденних завдань, як ускладнюється кількість одиниць і явищ, з якими він має справу і весь цей час ми бачимо як його пре від процесу. І фактично кінець 20-го початок 21 століття, став тим часом, коли людська богоподібність не вимірюється наявними капіталами, статками, кількістю вілл чи яхт, дороговизною порцеляни супового набору чи каратами діамантів з якими ви хочете перетнути державний кордон в аеропорту Бориспіль. Мірило богоподібності лежить в тому наскільки вищі робочі планки ми можемо брати кожного наступного дня і наскільки ми можемо кайфувати в процесі. Святі рівноапостольні Ілон Маск та Ліонель Мессі – є ілюстрацією цього підходу.
Кожна дія Бога в першій главі книги Буття є логічним наслідком попередніх дій, саме це дозволило йому творити з надзвичайною швидкістю. Він був повністю поглинений роботою, отримував задоволення і час не мав для нього значення, адже в один день вміщалося стільки всього, що важко осягнути. І якби ми попросили фахівців з питань підвищення ефективності праці описати той стан в якому Бог в книзі Буття здійснює акт творіння, то легендарний тренер чемпіонських Чікаго Булс і чемпіонських Лос-Анджелес Лейкерс Філ Джексон назвав би це «бути в зоні», натомість дослідник Стівен Котлер сказав би, що старозавітній Ягве працював в стані «потоку». Кожен з нас пам’ятає той стан, коли нам здається, що ми працюємо як Майкл Джордан в шести чемпіонських серіях плей-офф, коли ми відчуваємо оптимальний стан свідомості, робимо все найкращим чином. Цей момент, коли проект, завдання, текст, презентація, шматок програмного коду нас так захоплює, що поглинає нас повністю, що лише завершивши роботу ми бачимо, що пропустили перекур, чи обід чи нічний сон і вже зійшло сонце. «і був вечір, і був ранок…»
У такі моменти ми вирішуємо ті завдання, до яких не могли підступитися протягом довгого часу, бо в «потоці» наш мозок працює по-іншому. Речі і явища постають для нас під іншим кутом, по іншому розкриваються завдання і рішення. І задоволення після праці в потоці неможливо ні з чим порівняти – це стан чистої ейфорії. Як казав одного разу колега, з яким ми готували цілу ніч презентацію на конференцію і коли ми засейвували pdf презентації, вийшли на порожню київську вулицю, був теплий червневий пахучий ранок, ми взяли кави в цілодобовій кав’ярні і він сказав – «ухххх це чистий стовідсотковий кокаїн, навіть краще», я радів посміхався і пив каву, бо кокаїну не пробував ні до ні після того. Але я міг його зрозуміти, бо переживав ту ж саму ейфорію праці, досягнутого результату, всіх цих знахідок, якими ми нафарширували презентацію, того яку ми логіку вклали і того наскільки ми були круті в той конкретний момент роботи. Відчуття потоку – невловимий грааль, цвіт папороті для тих хто працює і я можу з усією серйозністю заявити, що Український Католицький Університет – найкраще місце, щоб осідлати хвилю потоку. І я говорю це зараз не тому, що я виступаю перед Вами як випускник цього університету і маю вам його рекламувати. Навіщо Вам рекламувати авіакомпанію, на борту літака якої ви вже сидите? Я зараз буду як стюардеса, яка розповідає, а що ще окрім двогодинного перельоту на висоті 11 000 метрів ви можете отримати перед тим, як вийдете в своїх справах в іншому місті чи країні.
Я хочу поділитися з Вами тими інструментами потоку, тими інструментами підвищення працездатності, які будуть тут під час всього навчального процесу і, на які Ви можете не звернути увагу. Кілька років тому Петро Дідула, випускник першого набору тоді ще Богословської Академії, запитав в мене в інтерв’ю: «Що таке УКУ?» і я заскочений таким прямим питанням, на яке очікувалась якась відповідь, якої немає в офіційних документах, сказав щось про те, що УКУ є святковим бенкетом можливостей і кожен накладає в свою тарілку за своїм смаком і апетитом, і від кожного залежить чим він насититься. Так що сьогодні хочу вам показати на той столик на тому бенкеті, де будуть смаколики, які допомагають бути ефективним і допомагають бути щасливим в роботі.
Згадуваний мною Стівен Котлер у своїй книзі «Викрадачі вогню» пише, що як і робота в стані потоку дає відчуття екстазу, так і моменти усвідомленого пережитого екстазу дають підвищення працездатності та ефективності і цей ефект зберігається в тривалій перспективі.
Розкажу Вам історію про це. 3 серпня 2013 року, в місті Катовіце, де проходив фестиваль OFF (найкращий малий європейський фестиваль за версією багатьох поважних рейтингів) була прекрасна безхмарна погода. Очікуючи концерту моєї улюбленої пост-рокової групи, канадського оркестру GodspedYou! Black Emperror мені і моєму другові, з яким ми приїхали на цей фест, наша нова знайома програмістка з Одеси запропонувала скуштувати невеличкий клаптик паперу вмочений в диетиламід лізергінової кислоти. Подальший півторагодинний виступ канадського колективу став одним з найбільших емоційних досвідів в моєму житті. Я пережив те, що в різній літературі описується як містичний екстаз, відкриття третього ока, глибоке умиротворення, сльози радості і дотик до величі неосяжного і все це помножене одне на одне. Не було ні галюцинацій, ні якихось нездорових побічних ефектів рвоти і втрати координації чи свідомості, було відчуття надчасовості, усвідомлення безсамості, відчуття легкості, відчуття неймовірної насиченості і ота дитяча радість від відкриття по-новому тої музики яку я вже чув багато-багато разів (якщо вірити моїй статистиці в профілі ластефем, то я про слухав GSYBE більше ста годин, але тоді чув так ніби вперше). Але дива не закінчилися наступного дня. І не закінчувалися ще мінімум чотири місяці.
Повернувшись за три дні на роботу, я почав підтягувати хвости в проектах, до яких не доходили руки протягом останнього часу, почав знаходити нові рішення для продуктів над якими працював в той час, почав менше часу витрачати для того щоб заводитись в роботі, почав працювати в потоці, який мене виносив до результатів, яких я сам не очікував: до прикладу сценарій річної конференції великої національної організації, з підводками ведучих на 16 сторінках я написав за день і під час затвердження в нього вносили лиш кілька стилістичних правок. Ну і як людина, яка схильна до рефлексії, я почав згадувати і аналізувати: а де ще, за яких обставин я працював так само ефективно.
З вересня 2003 по червень 2006 мій робочий день тривав 11,5 годин. Для того щоб заплатити за своє навчання я приходив підпрацьовувати в їдальню УКУ до пані Марії в корпусі на Свенціцького. Ранкова зміна починалася о 6:30, до 8:30 я прибирав зали в їдальні і чистив картоплю. Потім були дві пари складних предметів на філософсько-богословському факультеті ото все від епістеміології до грецької мови. Потім в обід під час довгої перерви я працював в тій же їдальні продавцем і працював без калькулятора (жодного разу не змилившись, я виробив цілі слоти-формули обчислення вартості замовлення: півпорції борщу і пиріжок коштували дві гривні, гречка і салат з капусти 2,50 ) при чому тоді ще треба було насипати самому порції і слідкувати щоб не пообливати ні себе ні клієнтів. Потім були ще дві пари, які закінчувалися о 17:00. Після цього я йшов на вечірню в каплицю, потім в бібліотеку, чи комп’ютерний зал, чи на репетицію театру, чи на побачення, чи на пиво з кєнтами. І весь той час шаленого ритму я встигав писати наукові роботи, які рекомендували до конференцій, записувати пісні, гастролювати з театром, подаватися на стажування і ще знаходити тимчасовий підробіток у вигляді розклейки оракалових оголошень чергової мазі від синяків і акцій магазину Фокстрот. Більше того за свою роботу в їдальні я не отримував щомісячної плати, а лише раз в семестр, коли отримував гроші щоб заплатити за навчання.
Оглядаючись на той шалений ритм, можна було подумати, що це просто нереально. І порівнюючи свій стан після досвіду ЛСД і того періоду навчання-роботи-творчості я довго шукав причину: а що ж мене так перло три роки? Перший очевидний варіант. Пані Марія підмішувала ЛСД в борщ. Його я відкинув через провальну бізнес-модель – бо пиріжок і борщ з ЛСД не може коштувати дві гривні. І виявилося, що відповідь на поверхні. Не маючи змогу відвідувати щоденну літургію, я ходив на вечірню, яка значно більш контемплятивна, служіння більше мелодичне та медитативне, молитва подяки за день, молитва радості з усіма цими неймовірними псалмами, які дають піднесення і заспокоєння. Оця щоденна тиха співана молитва давала відчуття позачасовості, безсамості, насичення і легкості – всіх складових екстазу, який перезавантажував мене для наступного дня, який починався з прибирання їдальні о 6:30 ранку.
Щороку напередодні сесії в травні в нас була дилема. Іти на триденну прощу до Унева чи витратити ці дні з більшою користю для академічної успішності в бібліотеці над конспектами і підручниками. Довга виснажлива піша проща – серйозне фізичне навантаження, але кожного разу після прощі сесії проходили значно гладше. Тут можна згадати анекдот, який нам студентам другого курсу розказувати владика Борис, коли дізнався що ми йдемо на прощу напередодні сесії:
«Під час сесії посилає Господь ангелів подивитися на студентів ЛНУ, Політеху і УКУ. Прилітають вони до Нього і звітують. Ну як там в Університеті Франка?
– Вчаться, кави наварили, зубрять ночами
– А в Політесі що там?
– Наксерили конспектів, книжки взяли з бібліотеки, сидять готуються
– А що там в УКУ
– Та як що? Там моляться
– Ну то поможемо нашим».
І успішність не так в божій допомозі, як в тому, що після емоційного піднесення прощі, коли ти стаєш одним маленьким чоловічком в цій довгій вервичці людей поміж сіл Перемишлянського району і коли зіниці розширюються від нереальної радості під час співу на всеношній в дворі Унівської лаври. Після того як в три дні, завдяки відчуттю позачасовості в цю прощу вміщається піврічний досвід, в насичену подію, яка проходить легко і дуже радісно. Після такого тіло і мозок починають функціонувати в такому потоці, що історія східнокатолицьких церков з їхніми двадцяти патріархіями вивчається і розкладається в голові чіткенько, як панчі в раундах в батл-реперів.
Ну і люди, ті хто дивляться широко і глибоко, ті хто по іншому трактує час і поняття швидко чи повільно, ті хто випромінюють легкість, ті хто собою творять насиченість процесів і команд, ті хто мислять десятиліттями, а не короткими дедлайнами дня чи тижня – вони теж можуть своєю присутністю, своїм спілкуванням, підтримкою, порадою, переналаштовувати прошивку студентів УКУ. Владика Борис, Владика Венедикт, Уляна Головач, Мирослав Маринович, Софія Опацька, отець Прах, отець Димид – це оті делікатеси на столі з інструментами потоку. Саме розмова з ними, інколи випадкова і коротка, інколи планована лекція чи публічна зустріч, прочитаний в пресі текст, який вони написали – змінюють погляд на речі і процеси, і перезапускають внутрішні годинники.
Досвід молитовної медитації, досвід межових фізичних станів посту і прощі, досвід спілкування з членами спільноти – речі, окрім академічних курсів, які є тут, і які є до ваших послуг. І буде дуже шкода якщо ви не звернете на них увагу. Я розумію, що Ви прийшли за рішеннями для своїх бізнесів і своїх команд. Ви маєте надію, що тут вас навчать ефективніше продавати, що тут вас навчать будувати довгострокові стратегії, краще конструювати тайм-менеджмент і управляти змінами – і цього всього Вас тут навчать. Але все це є в інших бізнес школах, можливо не на такому високому рівні, як в УКУ, але є. Але мені б хотілося, щоб тут на цьому кампусі Ви нагуляли апетит до всього широкого спектру з меню можливостей на цьому святковому бенкеті, яким є УКУ і щоб скористали з тих унікальних пропозицій, які допомагають бути подібним до Бога, бути щасливим в роботі, щоденно піднімати планку, дивитися на результати своє праці і праці своєї команди і як і в кожен день творіння “бачити що добре воно є».
