«Фактично за два місяці з волонтерського центру Одеси, який не існував, ми перетворились на один з найбільших центрів на півдні, який допомагає, як мінімум, всій східній Україні. Це дуже непросто. Тому що обсяги потреб зростають, зараз дуже сильно впала кількість гуманітарної допомоги, яка надається. Іноді бачиш такі заявки, коли просто хочеться плакати. Люди просять 100 буханок хліба, і це в ХХI сторіччі, це просто жах», – розповідає Inga Kordynovska (Дробінова), випускниця програми MSc in Innovations and Entrepreneurship, власниця юридичної компанії, яка під час війни заснувала і очолила гуманітарний волонтерський центр Одеси (ГО «Адвокація міста»).
Чим живе Одеса і як налагоджений волонтерський фронт? Про виклики і пріоритети – читайте в інтерв’ю з Інгою.
Інго, розкажи, будь ласка, про ваш волонтерський центр в Одесі? Коли він виник, з чого розпочинали роботу?
Насправді дуже спонтанно. Другий день війни. Я працювала на кухні в територіальній обороні простим волонтером і годувала хлопців борщем. Була така трохи кумедна ситуація: уявіть собі – розвалені будівлі, а в мене взагалі немає спортивного одягу в гардеробі, і тут один військовий каже мені, що ще ніколи жінка в чорному елегантному пальті не годувала його борщем. Ми обоє посміялися, але тоді у мене зародилася думка, що зрештою можу зробити більше: у мене дві освіти і купу досвіду – я точно можу більше.
З одного боку, я бачила, що це дуже крутий приклад, бо коли люди дізналися, де знаходиться територіальна оборона, буквально за кілька годин ворота перед територіальною обороною були завалені допомогою, яку вони принесли. Але я розуміла, що треба менеджерити, бо це хаос. Тобто, по-перше, про військових взагалі не мали знати – а всі дізнались про це за добу, навезли купу всього й мало не бились, щоб це наскладати. З іншого боку, військові не довіряють нікому, вони вперше побачили таке і не розуміли, як це приймати їжу від бозна-кого, тому і виник хаос. Тоді я поговорила з керівником і сказала, що буду робити волонтерський центр, тому що оці всі потоки треба перенаправити, відменеджерити, щоб все нормально працювало. Він погодився і запитав, чи є у мене менеджерський досвід. Кажу, та звісно, і освіта, і досвід, і компанія власна, і громадська організація.
Скільки волонтерів приєдналося до вас?
Я тут же написала в чат своїм подругам, поділилась своєю ідеєю та запитала, чи вони мене підтримують. Звичайно, що всі підтримали. Я пояснила, що бачу це тільки на ринку їжі, розповіла про цю велику локацію в центрі, дуже відому, про яку всі знають, відповідно, вона ідеально підходила під ці потреби. Але це було занадто амбіційно так казати, бо я не знала власників. Але вже наступного дня в мене з ними відбулась зустріч, вони за 5 хв погодились – я просто розповіла їм ідею і вони відразу погодилися. Лише запитали, коли я збираюся відкривати. Я сказала, що завтра, бо у нас немає часу. Вони подивилися на мене з недовірою. І фактично за день, досі не уявляю, як це взагалі можливо, ми знайшли все – приміщення, людей, ресурси, принтери, комп’ютери, транспорт – все було організовано за день і наступного ж дня ми відкрилися. Було 28 лютого.
Які пріоритети зараз ставите перед собою?
Спочатку ми планували допомагати військовим і територіальній обороні в Одесі. Але буквально за тиждень стало зрозуміло, що росіяни чинять просто жахливі звірства з цивільними – руйнують будинки, вбивають, катують, і кількість цивільних, які потребували допомоги, почала зростати в геометричній прогресії. Відповідно ми перенаправили трохи роботу центру, відкрили (спільно з Ладою) чотири додаткових пункти для допомоги саме переселенцям, людям, які втратили роботу, стареньким, які залишилися (діти поїхали і про них треба було дбати), всім соціально незахищеним верствам населення. А цей перший центр, як я його називаю head-центр, він залишився для обробки корпоративних замовлень, тобто там ми допомагаємо лікарням, військовим частинам, тобто більш такі серйозні замовлення.
Я жартую, що ми як Амазон в гуманітарній сфері, тому що ми отримуємо допомогу від усіх і допомагаємо теж фактично усім зараз.
Це допомога від місцевого населення, бізнесу, релігійних установ, закордонних організацій, влади – тобто максимальна кооперація. Відповідно, так само ми допомагаємо: якщо в перші дні ми допомагали в основному Одесі, то зараз це і Миколаїв (це наш величезний пріоритет, тому що ми розуміємо, що в нас мирне небо в Одесі тільки тому, що Миколаїв тримає цю оборону), Херсон (зараз важко йому допомагати, бо він в окупації, але все одно намагаємось), Маріуполь (дуже-дуже проблемний). Останній тиждень був і Чернігів, і Харків, і Суми, і Київ. І кожного разу отримуєш ці заявки, і кожного разу переймаєшся, де взяти на це гуманітарну допомогу, але дивишся на ці заявки і не можеш відмовити. Тому просто шукаєш цю гуманітарну допомогу.
Які були найбільші складнощі були на початку війни і зараз?
Фактично за два місяці з центру, який не існував, ми перетворились на один з найбільших центрів на півдні, який допомагає, як мінімум, всій східній Україні. Це дуже непросто. Тому що обсяги потреб зростають, зараз дуже сильно впала кількість гуманітарної допомоги, яка надається. Іноді бачиш такі заявки, коли просто хочеться плакати. Люди просять 100 буханок хліба, і це в 21 сторіччі, це просто жах. І тому відмовити їм ти не можеш – шукаєш ці ресурси з-під землі. Буквально перед своїм від’їздом (до Львова, -ред.) я нагадала своїй команді (бо вони дуже переживали, як будуть ці кілька днів без мене) фразу, з якої фактично почався цей гуманітарно-волонтерський центр.
І я сказала: «Люди, кожен з нас може зараз більше, ми повинні про це пам’ятати і виходити за межі всіх можливих ресурсів, всього того досвіду, який ви мали – кожен з вас може більше. І весь гуманітарно-волонтерський центр у нас – це яскравий тому приклад, тому що все виросло буквально з моєї однієї думки, що я можу більше.
І зараз теж кажу, будь ласка, кожен згадайте про всі свої ресурси, про будь-які зв’язки, про будь-що, чим ви можете допомогти, щоб ми змогли покрити оці зростаючі потреби». Тому що кількість біженців зростає, кількість зруйнованих міст зростає, кількість людей, які втратили роботу, зростає, при тому дуже сильно. Бізнес, який ледве намагається повернутися до життя (все одно якась частина бізнесу втрачена назавжди, тому що люди або поїхали, або їхній вид діяльності нікому не потрібен зараз, або він фактично зруйнований) в умовах, коли кількість людей, які потребують допомоги, дуже сильно зростає, а кількість тих, хто може допомагати, падає – це зараз, мабуть, найбільша складність, яку треба вирішити.
А на початку війни найбільша складність була у тому, що по-перше, я ніколи не працювала в логістиці, зі складами, зі складським обліком, величезною купою товарів, їх треба було всі обліковувати під нас. Тобто фактично ми відкривались, працювали і будували процеси одночасно. І це було дуже складно, тому що, по-перше, всі вчилися на ходу. Багато іноземних журналістів дивувалися, звідки у мене, власниці юридичної компанії, адвоката, такий досвід у логістиці. На питання, як ви це робите, я казала – «вчуся, на ходу вчуся, бо у мене немає вибору». Дуже сильно допомагали друзі, які максимально долучилися. Я навіть сміялася, що в нас на квадратний метр центру кількість людей з дипломами МВА просто зашкалює. Але тим не менше все одно довелося одночасно з обробкою величезної кількості замовлень будувати всі процеси всередині, домовлятись з купою незнайомих людей. Плюc, кожен з цих людей керівник у своєму власному бізнесі і він звик командувати, і між цими всіма людьми доводилося домовлятися, були різні стилі управління, різні стилі лідерства, такий відвертий конфлікт інтересів, тому що всі сильні особистості, якщо ми говоримо про Silevel центру. Але ми шукали компроміси і з часом вдалося вбити цю українську приказку, що на два козаки три гетьмани, тобто все-таки ми домовилися і налагодили ці процеси.
Це були на початку такі найбільші виклики. Зараз найбільші виклики, коли вже всі процеси налагоджені і їх не треба з такою божевільною швидкістю будувати, виконувати замовлення, інша потреба – це саме в гуманітарній допомозі, тому що перші тижні у всіх був шок і всі нам максимально хотіли допомогти.
Зараз, як би це не було прикро визнавати, але до проблем в Україні починають звикати. І це найбільша проблема, бо цього в жодному разі не можна допустити, постійно потрібно підтримувати цю проблему на світовій повістці дня і нагадувати, що вона існує, вона не вирішена, вона посилюється.
Це така властивість людської психіки, коли щось дуже болюче, дуже неприємне, дуже шокуюче – максимально дистанціюватись від цього, аби зменшити біль, який просто неможливо витримати. І зараз ми думаємо про те, яким чином міняти роботу, щоб все-таки продовжувати залучати ресурси, яких не вистачає і при цьому підтримувати оцю проблематику на рівні світової спільноти для того, щоб не дозволяти забувати про війну в Україні, не дозволяти країнам і світовим лідерам в тому числі абстрагуватись, відмахнутись і жити, ніби нічого не сталося. І ще одна проблема, над якою я багато думаю, це одна з найбільших і найголовніших – дуже багато людей, волонтерів центру, їдуть з країни, тому що в них немає роботи. Вони плачуть, не хочуть їхати, кажуть, що їм начхати на бомби і будь-яку загрозу з боку вторгнення (тому що Одеса досі під постійною загрозою російської окупації), але вони їдуть, тому що не можуть знайти роботу. І оце найбільша трагедія зараз, яку потрібно вирішувати. Я спілкуюся з бізнесом та владою і просто мрію про те, щоб ми знайшли якийсь спосіб. Наприклад, щоб європейські країни дозволили наймати українців дистанційно працювати (зараз дуже багато видів роботи можна робити онлайн, але щоб вони не їхали туди і не там отримували всі ці статуси біженців, переселенців і т.д, а щоб лишались в Україні, бо вони справді не хочуть їхати). І оця проблематика, в принципі в нас і до війни була проблема структурного безробіття, коли власники бізнесів не могли зустрітися з найманими працівниками, вони один одного шукали, а зараз вона дуже загострилась. Тому що бізнеси втратили частину команд, як правило, люди поїхали. Хтось вже не хоче повертатися і ніколи не повернеться, це теж треба розуміти. А є частина людей, які втратили роботу, їх треба з’єднати в рамках однієї країни, також якимось чином створити підґрунтя для того, щоб можна було офіційно працевлаштовуватися, але залишатися в Україні. Таким чином можна було б заводити кошти в Україну і це для багатьох волонтерів (в нас 300 волонтерів на всі п’ять центрів), і проблема роботи, і заробітку – найбільш гостра зараз. Це, власне, дві основні проблеми – залучення гуманітарної допомоги та вирішення проблеми з роботою для волонтерів. Третя проблема – це підтримувати Україну на світовій повістці дня, щоб про неї пам’ятали, не могли абстрагуватись, щоб ми не залишились самі в цій проблемі.
Яка ситуація з твоєю професійною юридичною діяльністю зараз і як вдається все поєднувати?
Щодо моєї професійної діяльності, звісно, дуже сильно впав обсяг клієнтів, замовлень, але рятує те, що після 2014 (в Одесі в нас ця ситуація була значно гостріша, ніж, наприклад, у Львові та Києві, у нас вже була серйозна загроза, що там буде Одеська народна республіка) я для себе прийняла рішення, що не хочу більше, щоб мій бізнес і моя робота залежали територіально від однієї місцевості. Бо тоді ми втратили 90% всіх клієнтів і було дуже-дуже складно. Відтак я розвивала київський, львівський напрямок, ми налагодили всі процеси, щоб можна було працювали в онлайні, тобто ми фактично точно працювали по всій країні, ходили в суди по всій країні, 90% замовлень ми робили дистанційно. І це дуже врятувало зараз, фактично, коли все зупинилось (Київ, Харків, вся Східна Україна, Одеса, Миколаїв постраждали), за рахунок західного регіону ми ще якось тримаємось, є якісь замовлення. Хоча, коли це все почалось, я команді сказала, що нічого не можу обіцяти, звісно, я нікого не звільнила і намагалася зробити все можливе, щоб далі могла платити заробітну плату, але я не могла нічого обіцяти. Вони поставилися з розумінням і якимось чудом березень-квітень ми закрили. І щоразу я радію новому клієнту, бо можу платити зарплати, податки і т.д. Це складно, але так воно зараз виглядає. І дуже складно інше, тому що доводиться дуже багато працювати, фактично у три зміни, бо я цілий день в центрі, близько 18-19 год. повертаюсь додому і працюю юристом до ночі. І так щодня. І я досі не розумію, як я це витримую. Тобто я намагаюсь не думати про те, наскільки сильно втомилась, навіть не допускати цю думку, бо зараз не на часі, але так, дуже непросто поєднувати і волонтерство, і юридичну роботу. Якщо більшість волонтерів беруть собі вихідні (бо це насправді дуже складна робота, все це сортування, перебирання, носіння і т.д.), то ти як керівник все одно не можеш собі цього дозволити. Навіть коли я вдома сама, все одно обдумую, якому ще фонду написати чи з якою організацією сконтактувати, тобто продовжую робити цю роботу. І це дуже складно. Але я вмовляю свій організм, що коли ми переможемо, я відправлю його у довгу відпустку, на місяць в село до бабусі, де тиша, спокій і можна просто відпочивати.
Колись моя мама розповідала, що коли народжується дитина, все, що ти робив раніше цілий день – на це просто немає часу і ти це робиш за дві години. Я думала, що це неможливо і тільки зараз зрозуміла, що вона була права. Відбувається така собі оптимізація процесів. Тобто намагаєшся шукати якісь плюси у цьому, наскільки це можливо, щоб з цих лимонів зробити лимонад, але дуже непросто насправді поєднувати і роботу, і всі ці аспекти. Але два місяці ми закрили і вчора, після виплати зарплати, знову кажу собі, що у мене є 30 днів, щоби знову виконати це неможливе завдання.
Як для тебе розпочалося 24 лютого…?
Коли це все відбулось, ніколи не забуду цей день… 24 лютого вранці, я на жаль чи на щастя, дуже добре сплю і не прокидаюсь від бомб, сирен і всього іншого. Я прокинулась, дивлюсь на телефон, там тисячу дзвінків від усіх – команди, батьків, друзів… І це був такий контраст: надворі дуже гарна погода, таке яскраве сонце – я беру слухавку, а там істерика, плач, крик «війна».
Коли я зрозуміла, що відбулось, першу годину ходила по хаті як примара, то хапаєш валізу, то ставиш назад. Потім я трохи заспокоїлась, проаналізувала все і зрозуміла, що зараз потрібна тут більше, ніж будь-де. Чому? Тому що моя експертиза юридична в першу чергу, це по-перше вміння працювати в жахливому стресі, з людьми, які в жахливому емоційному стані, бо ніхто до мене щасливим не приходить.
І третє, це особлива експертиза нашої компанії, якою я, власне, пишають і завжди казала – ми робимо неможливе. Завжди кажу, ми кращі, ніж Том Круз. В нас немає mission impossible, в нас всі місії виконуються. І фактично ця здатність робити неможливе (ми завжди брали якісь дуже надскладні справи, від яких інші відмовлялися) надихнула мене. Я собі сказала: «Інго, ти вмієш робити неможливі речі. Зараз війна, це найбільший виклик, який перед тобою будь-коли виникав. Це найважча справа, яка будь-коли в тебе була, але ти ж вмієш робити неможливе, давай будем боротися з війною всіма можливими способами». Мене багато хто запитує, як я не вигораю, як витримую, тому що, слухаючи історії біженців, жахливі історії, дуже важко тримати рівновагу. І от навики адвокатура мені дуже допомагає. Тому що я звикла працювати в стресі, в емоціях, в болю, коли всі кричать, плачуть, кидаються, зляться, вони неадекватні, їм болить і я знаю, що це нормально. Я вмію це розуміти і вмію пропускати через себе, не залишаючи в собі слідів, тобто, знаєте, це як привид, воно пройшло крізь тебе, ти відчув це, але пропустив і все – живеш далі. І це дуже важливо і насправді я зараз волонтерів цьому вчу, бо всі прибігають: «Боже, там всі вмирають», – кажу так: «видихнули, тихо, все спокійно». В нашій компанії є ще така класна історія, яку насправді вигадала дівчинка в моїй команді. Вона сказала: «Інго, ви як маяк, тобто коли штормить, ви все одно продовжуєте стояти і світити». І це насправді дуже класна алегорія, тому що зараз, коли волонтери прибігають зі словами «спасите, помогите, все голые, босые, умирают» і треба негайно якось рятувати, кажу «стоп».
Маяки не падають в шторм, не приєднуються до шторму, не істерять разом із штормом, вони стоять і світять, це їхня робота. Якщо ви починаєте втрачати цю власну опору, власну стабільність, ви нікому не можете допомогти, тобто все. Якщо ви продовжуєте стояти, незважаючи на те, який торнадо навколо вас, оце ваше найголовніше завдання, бо тоді всі, хто через це торнадо має пройти і кого ви маєте провести, пройдуть.
І от зараз ця історія з маяком, який повинен стояти стабільно, спокійно і світити, це насправді моє персональне завдання. Тому що я приходжу додому, дуже часто просто без сил, без емоцій, без бажання вставати, взагалі щось робити, теж з болем, теж в стресі, але я знаю, що в мене є вечір і ніч, щоб я себе знову могла зібрати, знайти ресурс і знову вийти і бути оцим маяком.
Справді адвокатські навики мені дали дуже класний досвід, тому що менеджерського досвіду в мене менше, я його здобуваю теж по ходу в усій цій історії, а тим більше з таким масштабом – в один день я стала керівником 300+ людей, я цього не очікувала. Але я звикла до роботи у важких стресових умовах, до спотворення фактів, відвертої брехні, бюрократичних процесів, роботи з чиновниками і т.д. Тобто адвокатський досвід став найкращим підґрунтям в моїй ситуації зараз і оце вміння тримати простір, коли весь світ навколо розвалюється, оце мабуть найцінніший навик, який взагалі все зробив можливим.
Що тобі допомагає залишатися оптимісткою?
Якщо підсумувати, то буквально вчора переглядала книжку «Атлант розправив плечі» і там є дуже класна фраза, коли один з героїв запитує: «що б ти сказав Атланту, який стоїть, ледве тримає цей світ на собі, в нього прогинаються коліна, по ньому струменить піт», а він відповів – «як що – розправ плечі». Я собі дуже часто нагадую цю фразу зараз, коли особливо складно, коли приходиш додому втомлена, без сил, плачеш і хочеш все кинути, а потім береш себе в руки і кажеш: «так, Інго, до ранку маєш знову стати маяком, тому розправ, будь ласка, плечі». Ось так. Кожен наступний день – це така маленька перемога над собою.
