Що означає будувати майбутнє у країні, яка щодня бореться за свою свободу? Чому важливо говорити з міжнародною спільнотою мовою, яку вона розуміє? Як переосмислити поразки, щоб вони ставали основою для зростання, а не повторюваних невдач? І яку роль відіграє українська культура у нашому стійкому шляху до перемоги? Ці питання стали темою обговорення на Книжковому клубі UCU Business School Alumni .
Нещодавно Книжковий клуб Бізнес-школи УКУ провів першу відкриту подію, де було обговорення книги “Майбутнє, якого ми прагнемо” та дискусія з упорядником збірки есеїв, українським філософом, перекладачем та публіцистом Вахтанґом Кебуладзе, проректоркою зі стратегічного розвитку УКУ та декан-засновницею Бізнес-школи УКУ Софією Опацькою та випускником програми Key Execitive MBA Бізнес-школи УКУ Мирославом Ціздином. Дискусію модерувала письменниця та медіадослідниця Марія Титаренко.
Чому ця книга важлива?
«Була ідея не просто написати книжку, але й через неї говорити про Україну зі світом і говорити мовою, яку світ розуміє. Адже якщо ми не чуємо одне одного, не помічаємо одне одного, якщо ми не присутні на радарах одне одного, візуальних і акустичних, то нам не судилося ніколи порозумітися. І от такі книжки та такі проєкти слугують цій важливій меті», — зазначив Вахтанґ Кебуладзе.
Майбутнє вже тут, але його ніколи не буде
Вахтанґ Кебуладзе поділився своїми роздумами над темою книги: «Майбутнє, якого ніколи не буде, вже є, бо коли воно буде майбутнім для вас, воно є теперішнім тих людей, які житимуть тоді. У Сергія Жадана є сюжет, коли він спостерігав за дітьми у прифронтових містах, де він говорить, що вони і є наше майбутнє, яке вже поруч з нами. І якщо ми не подбаємо про те, якими вони будуть, то і наше майбутнє не відбудеться.
Тому парадокс в тому, що майбутнє вже тут, але його ніколи не буде. Воно завжди буде теперішнім, якщо воно взагалі буде. І ми маємо подбати про те, щоб це теперішнє стало минулим іншого майбутнього».
Під час дискусії обговорювалася також теза Failure is okay? Софія Опацька поділилася своїми рефлексіями про поразки та їхнє переосмислення:
«Рівень болю, який ми зараз як країна відчуваємо, не завжди зрозумілий нашим міжнародним партнерам. У розвинених країнах є культура, що failure is okay, але цей підхід потребує переосмислення. Fail не варто сприймати як просто ще одну невдачу — з нього треба вчитися, і це переосмислення важливе для того, щоб невдачі сприяли зростанню. Інакше вони стають механічними reset, які нічого не змінюють, не роблять нас кращими чи мудрішими.
Зараз нам як ніколи потрібна гнучкість, бо ми постійно адаптуємось до нових умов. Однак важливо не лише робити кроки вправо чи вліво, але й поступово будувати сталу систему. Це не про постійний reset, а про те, щоб докладати кожен новий досвід як цеглинку до інституцій, що будуються. Так ми стаємо сильнішими, і країна зростає, замість того, щоб безкінечно починати з нуля», — каже Софія.
Українська культура: проблема чи фундамент? Про те, як зберегти українську ідентичність розповів Мирослав Ціздин:
«Коли ми говоримо про державу, важливо розуміти, що наше суспільство має глибокі культурні корені, які є нашою силою. Українська культура не є проблемою, навпаки, вона є тим фундаментом, який багато в чому сприяв тому, що на нас хтось напав і хоче домінувати. Якби ми не мали чогось цінного, нас не прагнули б підкорити. Це свідчить про нашу унікальність і значимість, а також про те, що ми як народ маємо багату культурну спадщину.
Однак ключовим питанням залишається, як виховати нові покоління, щоб вони підтримували цінності, які ми формуємо вже понад 30 років. Ці цінності є причиною того, що одні люди захищають нашу країну, а інші уникають цього. Ми маємо думати про довготривалі рішення для держави, які допоможуть зберегти нашу ідентичність та забезпечити її розвиток для майбутніх поколінь. Саме це завдання є вирішальним для нашого спільного майбутнього», — зауважив Мирослав.
Яка наша головна задача, аби Україна досягнула успіху? Своїм баченням поділився Вахтанґ:
«Наша остання революція, яку ми назвали Революцією Гідності, підкреслює фундаментальні цінності свободи і гідності, що є основою європейської та західної цивілізації. Ці цінності не прив’язані до конкретної культури чи етносу, вони є політичним, культурним та моральним вибором. Саме тому до цієї цивілізації належать країни на кшталт Японії чи Південної Кореї, але не Північна Корея. Річ не в етнічних або релігійних відмінностях, а у виборі системи цінностей.
Свобода і солідарність є ключовими складовими цієї системи, але тоталітарні режими часто маніпулюють, обіцяючи безпеку в обмін на свободу. Це небезпечна пастка, адже втрата свободи рано чи пізно призводить до втрати безпеки. Радянська ідея “совєтського народу” лише створювала ілюзію солідарності, яка, насправді, була інструментом маніпуляції атомізованим суспільством, що легко піддається контролю.
Наша головна задача сьогодні – перетворитися зі суспільства роз’єднаних індивідуумів, якими нас зробила російська імперія, на спільноту солідарних конкурентів. Це стане запорукою нашого успіху, нашого виживання і перемоги у цій війні, а також основою для побудови сильної політичної нації в майбутньому», — зазначає Вахтанґ.
Довіра — це довготерміновий проєкт.
«На Майдані довіра була не лише необхідністю, адже не було на кого іншого покластися, але й результатом присутності людей та інституцій, яким довіряли. Це створювало своєрідну мережу довіри, що поширювалася через кілька кроків. Довіра — це довготерміновий проєкт, і в цьому контексті Бізнес-школа УКУ чи просто УКУ стали посередниками між людьми, об’єднаними спільними цінностями. Якщо інституція втілює ці цінності, то можна припустити, що інші люди, які приходять туди, теж їх поділяють.
Після здобуття незалежності в 1991 році постало питання: де була Україна до цього? Як зазначалося, спроби створити національну державу у ХХ столітті, після розпаду Австро-Угорської імперії, не увінчалися успіхом, як і попередні зусилля Хмельницького та Мазепи. Проте Україна завжди існувала в українській культурі, літературі та слові, як це яскраво показано в творчості Шевченка. Тому важливо будувати політичну націю не навколо етнічного походження, а на основі спільної культури та цінностей», — вважає Софія Опацька.
Після дискусії з упорядником книги учасники події продовжили обговорювати тему «Майбутнє, якого ми прагнемо».
У форматі World Cafe (методологія проведення обговорень що відбувається зі значною кількістю учасників за заздалегідь визначеними темами і передбачає можливість кожному учаснику висловитися із більшості тем в умовах обмеженого часу) учасники обговорювали такі складові нашого майбутнього, як освіта, культура, політика, бізнес та презентували свої напрацювання, якими ділимося з вами:
Культура має бути пізнавана в її багатогранності, виходячи за межі лише локального контексту. Глибше розуміння сприятиме появі нових сенсів і перетинів. Бізнес відіграє важливу роль у розвитку культури, залучаючи менеджерів і фінансування для створення нових проєктів. Прикладом є Митрополит Андрей Шептицький, який став визначним культурним менеджером свого часу. Освіта повинна навчати нас не лише знати культуру, а й розвивати її, адже без розуміння годі говорити про її майбутнє.
Система освіти має бути цілісною: як у змісті знань, так і в способах викладання, інтегруючи український і світовий контексти. Важливими є також розвиток талантів, уміння застосовувати знання через проєкти, будувати комунікацію, висловлюватися та аргументувати. Особливий акцент — на здоров’ї, побудові міжособистісних стосунків, статевому вихованні та ресурсах для освітян. Університети мають бути осередками обміну ідей і розширення світогляду, зокрема завдяки гуманітарним дисциплінам.
Бізнес повинен підтримувати культуру, виховувати освіченого споживача та інвестувати у своїх працівників через корпоративну освіту. Співпраця бізнесу, науковців та військових створює інновації, необхідні для ефективності. Також важливі благодійність, соціальна відповідальність і боротьба з корупцією. Формування стійкості працівників і поліпшення якості продукції дозволять компаніям виходити на міжнародний ринок.
Політична децентралізація сприяє регіональним ініціативам і поширенню ідеї «держава — це ми». Освіта на базових рівнях, розвиток студентських політичних клубів та аналітичних центрів мають формувати відповідальних громадян і політиків-патріотів. Ідеологічні партії з історією повинні замінити тимчасові об’єднання. Важливими залишаються судова реформа, публічне засудження злочинів минулого.
Дискусія в Книжковому клубі Бізнес-школи УКУ показала, що наше майбутнє — це не лише питання планів чи прогнозів, а глибокий процес осмислення цінностей, культури та поразок, які формують нас як націю. Важливість діалогу з міжнародною спільнотою, переосмислення невдач як джерела зростання та виховання наступних поколінь на засадах української ідентичності — це ті ключові завдання, які стоять перед сучасною Україною. Лідери думок, які брали участь у події, нагадали нам, що наше майбутнє формується вже сьогодні і від нашої солідарності та рішучості залежить, яким воно буде.
