24 липня 2025 року Львів зазнав непоправної втрати — загинув Ярослав Рущишин, важлива людина у житті Бізнес–школи УКУ, ініціатор та співзасновник, член її Наглядової ради, почесний сенатор Українського католицького університету, підприємець, громадський діяч і народний депутат.
Ми зібрали теплі спогади його близьких, колег і друзів, у яких постає цілісний образ Ярослава — людини з непохитними принципами, глибокою відданістю розвитку підприємництва, освіти та культури в Україні, та життєрадісного друга.
Як влучно сказала Ярина Бойчук, CEO Бізнес–школи УКУ:
«Масштаб особистості — це не велич чи яскраві пости й промови, а багатогранність дій і впливу в часі. Як шкода, що побачити й осягнути її вповні ми можемо тільки після відходу людини, коли, врешті, ми, ті, хто торкнулися тієї особистості за життя, зупиняємося й рефлексуємо в часі жалю й прощання: а ким же Він був для нас, для міста, для країни? І от зараз я хочу, щоб кожен наш вступник, студент, випускник, викладач, член команди Бізнес—школи УКУ, яку вимріяв нам Славко Рущишин, мав нагоду осягнути його масштаб через свідчення людей, які йшли цей шлях, жили й втілювали поруч із ним».
Цінними спогадами про створення Бізнес-школи УКУ поділилася Софія Опацька, декан-засновниця школи та проректорка зі стратегічного розвитку Українського католицького університету. Вона добре пам’ятає той шлях — від зародження ідеї до втілення великої мрії, яку вони пройшли разом із Ярославом.
– Якою була роль Ярослава на етапі зародження Бізнес школи УКУ?
– Коли ми після похорону Ярослава пішли в «Дзигу», одна з коліжанок замовила каву з передбаченням і в тому передбаченні було написано: «Якщо хочеш щось зробити, перестань говорити, а візьми і зроби» – це було як послання від Славка, який хотів нам сказати: «Ви знаєте, що треба робити, ви ж знаєте, як я це робив».
В березні 2007 року він і Ґеник Глібовицький покликали мене на обід і сказали: «Треба робити Бізнес–школу у Львові». Це було неочікувано для мене, я мала певні зобовʼязання на інших проєктах, але ми домовились зібратись на сесію, щоб подумати, як краще це зробити. Для нас було важливо, щоб школа мала сильні партнерства з бізнесом, адже це саме Бізнес–школа. Потім стояло питання, з яким університетом робити цю школу. Було багато варіантів — університет Франка, Політехніка, але нас певні речі стримували. І тоді Славко каже: «Слухайте, а давайте зробимо з УКУ». Ми дуже здивувалися, бо для нас цей феномен Бізнес–школи в католицькому університеті був неочевидним, але я почала шукати і виявилося, що багато Бізнес–шкіл є саме в католицьких університетах.
Так Славко став спільним знаменником між мною і УКУ, між усіма партнерами і УКУ. Його вже знали як порядну людину, яка має свої принципи і готова за них стояти. Він дуже багато часу зі мною проводив в перші роки, коли ми працювали. Все йшло не так швидко і гладко, як уявлялось, але він завжди казав: «Софійко, потрібно терпіння. Якщо ми будемо робити те, в що ми віримо, то з часом люди це зрозуміють».
Ми з ним мали дуже схоже бачення того, як Бізнес–школа має розвиватись — органічно і якісно, а не обов’язково швидко. Він вважав, що школа має одразу починати заробляти, нехай не великі гроші, але вміти заробляти. Задача засновників — допомогти, рекомендувати школу своїм ім’ям. І він це дуже активно робив. Приводив багато людей, які стали учасниками програм, клієнтами, приводив людей з інших міст, намагався пояснити концепцію того, що ми робимо. Він був дуже відданий університету і добре його розумів. Хотів, щоб ми як осередок допомагали іншим створювати схожі осередки. Він хотів людей мережувати, якомога більше і якомога краще. Для нього була дуже важлива якість і цінності. Він завжди переживав, чи ми на тому рівні, на якому маємо бути, чи наші продукти всі добрі, чи нам їх треба вдосконалювати. Постійно ставив ці питання на наглядових радах. А цінності — це було для нього по замовчуванню, база, на яку все решта надбудовувалось.
І він школою дуже пишався. Часто носив наш мерч, з гордістю вдягав його в поїздки, коли їхав до когось з неофіційними підприємницькими поїздками. Коли їздив у поїздки, пов’язані з депутатською роботою чи такі де просто хотів підтримати залучення підприємців в життя громад і зустрічав наших випускників, обов’язково скидав фотографію з випускниками мені і Ярці і казав: «Я зустрів нашого, я зустрів своїх». В ньому було багато такої гордості.
— Які моменти спільної роботи з Ярославом вам найбільше запам’яталися? (можливо, щось неформальне, що розкривало його як людину з цінностями і баченням)
– Мені дуже складно пригадати якийсь момент принциповості, бо за 17 років в нас не було випадку, щоб на наглядовій раді хтось сказав на щось чорне, а інший — що це біле. Ми могли дискутувати, не погоджуватись. Славко любив задавати складні запитання: куди йде бізнес–освіта, як вона може бути корисна бізнесу. Але вся наглядова рада завжди була «on the same page». Це вирізняє наше партнерство від багатьох інших і ми точно можемо пишатись цим успіхом партнерства. Так буває не завжди. Ми про все домовились на початку, і в нас ніколи не поставали принципові питання, пов’язані з цінностями.
Звичайно, я могла його спостерігати в інших ситуаціях, коли він не мирився з лицемірством, неправдою. В останні роки багато речей в політиці його розчаровували, але він старався про це не забагато говорити і послідовно рухатись далі. Навіть у найскладніших ситуаціях казав: «Треба щось робити, якось це рухати вперед».
Славко ніколи не розділяв роботу і приватні стосунки. Він з дуже багатьма людьми будував стосунки просто, загалом. Не було в нього такого тут ти працюєш, а тут відпочиваєш. Він багато і працював, і відпочивав, але пускав людей в своє життя. Дуже часто люди, які були не зі Львова, знайомились через Славка з Різдвом і Великоднем. Багато з тих, з ким він починав працювати по роботі, опинялись у нього вдома, знайомились з його сім’єю. Різдво було чітко розділене на дні коли всі колядують в Рущишинів і дні коли «Рущишини плюс» колядують в інших. Як не дивно Славко вплинув на моє недільне літургійне життя. Завжди є спокуса після якось доброго свята в суботу проспати церкву в неділю. Але Славко завжди приходив з сім’єю незалежно в якій годині коляда завершилась, чи до котрої була забава. І такі грішники як я, почали на це звертати увагу і також щонеділі ходити на Літургію.
– Як би ви охарактеризували внесок Ярослава у формування підприємницького мислення в Україні та його вплив на молоде покоління?
– Славко був класичним підприємцем, які починали бізнес, коли бізнесу майже не було в Україні.
Він дуже чітко відслідковував, чи не відбулась ще міграція капіталу в тій сфері, в якій працював, і усвідомлював, що це питання часу. Пригадую, як ми разом поїхали в навчальний тур з Бізнес–школою до Китаю і Гонконгу. Він там дуже уважно дивився на все і коли приїхав, сказав: «В мене є ще раптом кілька років, щоб бути конкурентоспроможним». Він був дуже усвідомленим підприємцем, напевно, за рахунок того, що отримав бізнес–освіту і постійно навчався. На всіх наших заходах в нього завжди було щонайменше два запитання по темі.
Якість для нього була дуже важливою. Він часто міг сказати на вбрання: «Що вони тут таке пошили? Бірка не так пришита.» Або: «Крій недобрий, лекала погані». Тобто він завжди звертав увагу на питання якості.
Ми його дуже любили запрошувати в Бізнес–школі на теми підприємництва, або коли хотіли донести якою може бути роль та постава підприємця. Ми розуміли, що Славко цей бізнес веде багато років, має свої цінності та принципи, які йому доводилось відстоювати не раз і не два, а багато разів. Навіть якщо в останні роки казав: «Я вже не в бізнесі, чим я можу поділитись», ми завжди знали, що є ці довготермінові і візійні ідеї та проєкти, які він веде. В тому числі він дуже хотів, щоб бізнес мав добру репутацію в нашій країні і часто говорив про роль підприємців, якою важливою вона може бути. Він сам був гарним прикладом такого підприємця.
Славко вплинув на багатьох. Про це було дуже багато свідчень наших випускників, які писали: «Я пригадую заняття, коли до нас приходив Славко; я пам’ятаю ту його фразу; він мене вразив тим» — і це означає, що він дійсно вплинув і змінив життя багатьох молодих людей.
Яким був Ярослав у студентські роки — розповідає Костянтин Шумський, його багаторічний друг, підприємець, випускник програми Key Executive MBA та засновник єдиної галереї сучасного сакрального мистецтва Iconart та галереї Шум. Їхня дружба зародилася ще в університетські часи, коли Ярослав уже вирізнявся активною громадянською позицією, харизмою та здатністю об’єднувати людей навколо важливих справ.
– Звідки Ви знаєте Ярослава і як він вплинув на Ваше життя?
– З 1989 року ми знайомі зі Славком, бо ми навчалися в одному ЗВО — Львівському торговельно–економічному інституті. Я був на другому курсі, Славко на третьому. В той час це був не самий патріотичний вуз. Познайомились ми в студентському братстві, яке він організував. Не знаю звідки він приніс його ідею, але він нас усіх зібрав і ми почали робити перші акції за українську мову, страйки, Революція на граніті. Звідти ми дуже гарно стоваришувалися майже на все наше свідоме життя.
Він завжди був лідером, ініціативним, енергійним, рухливим. Він був там, де бачив потреби і прагнув змін.
– Чи є якась історія чи момент зі спільного досвіду, який передає характер та цінності Ярослава?
Після закінчення інституту ми трішки розійшлися, кожен по своїх формуваннях, перші роботи і так далі. Звісно, десь бачились час від часу, але це не була близька дружба. Життя, 90–ті роки, всіх розкидало. Ми зустрілися і почали дуже близько спілкуватися після святкування 10–річчя заснування братства, на яке нас всіх зібрав Славко. Тоді він мені запропонував доєднатись до одного з своїх проєктів, який був дуже цікавий, але на реалізацію треба було залучити кредит. Для мене це тоді було дуже лячно і сума була серйозна, ми мали заставити пів його фабрики. Я кажу: «Славко, ну а як прогоримо?» На що він сказав: «Ну то нічого, почнемо все спочатку». І все, знялися всі питання. Мені здається, це його показує як доконаного і переконаного оптиміста, а таки підприємця. Він не боявся ризикувати. Мав бачення, мав ціль і туди йшов.
Також Славко все життя вчився — французька, німецька, англійська мова, Києво–Могилянка, юридичний факультет університету. Він був прикладом для всіх вчитись. Коли в 90–ті роки ми виривалися в Польщу, всі пішли купувати одяг, базові речі, а Славко пішов і купив собі Walkman. І дякуючи йому, він вивчив англійську. Він вже тоді знав, що йому це потрібно, і власне через знання мови він почав свій бізнес і зміг його вести з міжнародними партнерами, бо мало хто її знав тоді.
Мене особисто він спонукав піти навчатися до Бізнес–школи УКУ. Він бачив в людях потребу і м’яко скеровував. Сам все життя вчився і всім давав настанови. Я йому дуже завдячую цим порадам і такій м’якій силі. Є світлина як він під час однієї з культурологічно–туристичних поїздок в Африці сидить і читає книжку )
Коли ми часто спілкувалися по робочих питаннях, у нього був дуже затишний кабінет з відомою друзям колекцією прасок, але що мене найбільше вражало — доволі довгий стіл завжди зі стосами книжок. Я дивувався: «Славку, ну як ти це все встигаєш?» Він бурчав, що на художні книжки вже шкода часу. Він більше цікавився філософією, біографічними книгами, сенсовними.
– Як в Ярославові поєднувався підприємець і людина культури?
– Мабуть про це більше розкажуть люді, хто творив з ним «Дзигу» в середовищі. Мені виглядає, що його бізнеси, «Троттола», були в першу чергу для того, щоб заробляти кошти для підтримки культурологічних проєктів. Це була така домовленість чи візія, що вони з Мареком задумали. Він відійшов від операційного залучення в культурологічні проєкти, але підтримував їх впродовж всього життя. Далі це «Львівська газета», фестивалі — він далі підтримував усе, що вони задумували разом. Був проєкт Арт–Ключ: його ідея була щоб підприємці (в першу чергу його середовище) активно розвивались через культурологічні продукти. Ще мушу сказати, що Славко завжди підтримув IconArt, він приходив на всі відкриття виставок. Я часом дуже дивувався як він встигає і неймовірно цінував і ціную таку його підтримку.
Він був великий життєлюб і людинолюб. Любив своєю радістю ділитись з іншими.
Його тепло, енергія й доброзичливість залишили глибокий слід у серцях тих, хто його знав. Його справи та ідеї продовжують жити в спільноті, яку він допомагав будувати. Хочемо закарбувати в пам’яті спогади та історії тих, хто знав Ярослава Рущишина особисто. Пропонуємо переглянути слова пам’яті від людей, які добре його знали і ділили з ним спільний шлях:
- онлайн звернення владики Бориса Ґудзяка, митрополита Філадельфійської Архиєпархії УГКЦ та президента УКУ;
- допис Тараса Добка, ректора УКУ;
- допис Мирослава Мариновича, радника ректора Українського католицького університету; співзасновника Української Гельсінської групи та Міжнародної Амністії.
Таким він був і таким залишиться у нашій пам’яті — Ярослав Рущишин. Людина, яка жила з відкритим серцем, прямим поглядом і глибоким відчуттям обов’язку перед країною.
Спогади друзів, колег і близьких, зібрані в статті In Memoriam: пам’яті Ярослава Рущишина, допомагають краще зрозуміти його унікальну особистість та вплив.
Вічна памʼять.
