У день поховання Ярослава Рущишина – батька, чоловіка, друга, сенатора Українського католицького університету, співзасновника Бізнес-школи УКУ, підприємця, громадського діяча, одного з лідерів Студентського братства та активного учасника Революції на граніті – під час чину прощання в храмі Святої Софії його син Гнат звернувся до спільноти з промовою. Щирою, глибокою, людяною. Вона прозвучала як останній урок від батька – про візійність, глибину і сталість, про любов до людей, відповідальність за майбутнє й віру, що сильніша за смерть. Публікуємо цей текст повністю – як слова вдячності, пам’яті й дії.
«Преосвященніший владико, всечесні отці, шановна професуро, братчики, сестрички, родино, друзі, близькі, знайомі. Думаю, мало хто з вас не мав жодного прямого чи опосередкованого дотику до мого тата і його діяльності. Сьогодні я не буду називати імена, тому пробачте за це. Але також зрозумійте, що кількість людей, з якими тато щось створив, кому допомагав – не піддається обліку. Так само, як і кількість проєктів, які він встиг здійснити за своє життя (я теж їх усіх не назву).
Дехто з вас у своїх соціальних мережах називав батька вчителем, наставником. Тому сьогодні, користуючись нагодою, будучи в його улюбленому, рідному нам, Українському католицькому університеті, в пам’ять про нього, я проведу замість нього останній урок.
Якщо глянути на татову працю, то в ній є три основні риси.
Перша — візійність. Тато мав неперевершену здатність бачити потенціал у всьому, бачити майбутнє, думати про нього і жити з ним. Він бачив ціль, можливо, не завжди її відкривав іншим, але йшов маленькими кроками поступово до неї, і вів нас за собою до цієї цілі.
Друга риса — глибина. Тата точно не можна назвати стартапером. Швидкість він любив, але реалізовував її іншим чином, дуже по-своєму, компенсуючи адреналін різними історіями про пригоди і так далі. Всі татові проєкти були наповнені певними сенсами і змістом. Він нічого не робив просто так, у всій його діяльності проявлялася якась суть. Він шукав суть швидше, ніж ми всі, намагався реалізовувати її сповна, і також тягнув нас за собою.
І третя риса — це сталість. Окрім змісту, тато шукав можливість зробити кожен свій проєкт, кожну свою діяльність сталою, щоб не виникало все надарма. Він жалівся, що не має часу читати художню літературу, бо є стільки більш прикметних і важливіших книжок. І це все було для того, щоб творити не просто візію майбутнього, а саме майбутнє.
Мій тато міг знаходити слова, відчувати настрій спільноти. Одного разу, будучи в стінах Українського католицького університету на щорічній зустрічі зі стипендіатами, після багатьох натхненних виступів студентів і жертводавців, дійшла черга до батька. Його слово звучало приблизно так: «Навчання в університеті коштує 100 000 грн. Щоб ви мені кожну копійку відпрацювали. Дякую».
До чого я це все веду? Тато казав, що він не педагог і навчати нікого не буде.
Незважаючи на це, підходом до своєї родини, до друзів, братчиків і сестричок, до всіх, хто вже підійшов від нас, до Марека [друга та партнера Маркіяна Іващишина, — ред.], — він залишає нам велике домашнє завдання.
Скоріш за все, тато почав би так: «Вірте в цей світ і довіряйте людям навколо. Читайте, вчіться, творіть, робіть. Робіть для себе, для свого оточення, для своєї громади, для всього суспільства за простими принципами: візія, зміст, сталість».
І так по колу все більше і більше, з помилками і промахами, але робімо. А свята ще будуть і будуть події, і будуть подорожі, і Маланка, і гаївки, і коляда. Коляда точно буде!
Ще раз вдячні за вашу присутність. Слава Ісусу Христу.
Слава Україні! Героям слава!»
