Героїня серії інтерв’ю про «Жіноче лідерство УКУ» навряд чи потребує представлення, бо давно є відомою у Спільноті Українського католицького університету й поза нею. Це проректорка з науково-педагогічної роботи УКУ, декан-засновниця Львівської бізнес-школи, кандидатка економічних наук, викладачка Софія Опацька.
Публікацій, зокрема інтерв’ю із Софією, є чимало: біографічні, присвячені історії створення Львівської-бізнес школи УКУ, реформуванню освіти, підприємництву тощо. Зрештою, сама Софія Опацька є авторкою цілого ряду публікацій на шпальтах «Економічної правди», nv.ua та ін., а також перекладу книги знаменитого світового бізнес-гуру Іцхака Адізеса «Ідеальний керівник. Чому ви не можете ним стати, і що робити з цього приводу».
Вивчивши усі медіаматеріали про Софію Опацьку, ми помітили, що в них, попри значущість, деякі важливі моменти з історії Університету, залишилися за кадром. Ця обставина ще більше актуалізувала потребу в інтерв’ю з Софією Опацькою про лідерство, розбудову УКУ, засади успішної комунікації зі студентами, дозвілля, родинні традиції. Тож, запрошуємо до цікавої розмови.
— Традиційно, перше запитання тривіальне: як так склалося, що ви стали частиною спільноти УКУ? В одному з інтерв’ю ви розповідали, що у 2008 році були на зустрічі тоді ще з отцем, ректором УКУ Борисом Ґудзяком та іншими очільниками Університету. Як результат, невдовзі відкрилася Львівська бізнес-школа… Ще в іншому інтерв’ю ви доповнили цей момент уточненням: що ви з командою партнерів розуміли, що хотіли б відкрити у Львові бізнес-школу, а тому шукали потенційних партнерів серед львівських вишів. Зустрічі з владикою Борисом в УКУ передували попередні пошуки. Чи можете пригадати той момент, коли Софія Опацька вперше подумала: «УКУ? Хм…цікаво?! Варто спробувати?».
— Тут варто зазначити, що про УКУ я загалом знала, але дуже мало. Річ у тім, що я живу у районі «Новий Львів» і часто проїздила поруч. Бачила, що університет росте, активно розбудовується. Але вважала УКУ суто релігійним закладом вищої освіти.
Повернувшись до Львова після роботи у Києво-Могилянській бізнес-школі, ми з однодумцями вирішили відкрити бізнес-школу у нашому місті. І тому шукали партнера серед університетів. Розглядали різні варіанти: обговорювали їх, зважували всі за і проти. Аж поки на одному такому обговоренні Ярослав Рущишин (відомий львівський підприємець, громадський, меценат, один зі співзасновників Львівської бізнес-школи, народний депутат України – ред.) запропонував розглянути УКУ як можливого партнера. Власне, то була його ідея. Він вже тоді багато знав про цей університет. Я почала гуглити, і сама переконалася, що Славко таки має рацію: у світі існують бізнес школи в системі католицьких університетів. Є успішні приклади, зокрема в Іспанії IESE (Бізнес-школа при католицькому університеті Навари) або в США Mendoza College of Business (Бізнес-школа Університету Нотр Дам) чи McDonough School of Business (Бізнес-школа Джорджтаунського університету у Вашингтоні). І на свій подив я виявила, що це успішні приклади із серйозними здобутками, традиціями тощо.
Невдовзі ми зустрілися з керівництвом УКУ, щоб познайомитися і поговорити щодо можливого партнерства. Як зараз пам’ятаю – наша перша зустріч-знайомство відбулася на Хуторівці, у сенатській кімнаті (щоправда меблі були ще дуже прості там). Крім владики Бориса, був там тоді ще віцеректор УКУ, професор Гарвардського університету, фахівець з класичної філології Джефрі Віллз (Jeffrey Wills). Ми познайомились, заприятелювали, владика запрошував всіх причетних до ідеї бізнес-школи неодноразово до себе додому, щоб ближче запізнатись. Не пригадую, про що конкретно ми розмовляли, в той перший раз, але владика Борис справив дуже сильне емоційне враження.
Невдовзі відбулась друга зустріч, на якій також були перший проректор УКУ Тарас Добко та декан факультету Суспільних наук Володимир Турчиновський. Володимир на той час був проректором, і відповідав за стратегічне планування. Отож, два проректори, філософи та математики за фахом розмовляли зі мною про створення нового бізнесу, його розвиток з нуля, частку ринку та чим наша бізнес-школа буде відрізнятись від інших. Я була вражена настільки, що якоїсь миті подумала: вони математики, філософи, а ми розмовляємо однією мовою і є на одній хвилі. Мені було дуже комфортно з ними комунікувати ще з першої нашої зустрічі. І я для себе одразу зрозуміла: хочу працювати в такій команді. Не знаю, чи прямо пов’язано, чи опосередковано, але зі створення Львівської-бізнес школи почалося багато нового в історії УКУ.
— Перед тим як перейти до наступного питання, відійдемо в бік і я переповім передісторію, щоб ввести в контекст нашого читача. Це важливо, бо теж вже стало частиною історії УКУ. Йдеться про історію зйомок Різдвяного відеопривітання, яке знімали минулого року студенти медіакомунікацій. Студенти поставили собі за амбітну ціль фінальні кадри свого фільму робити в трапезній, де зберуться гості за святковими столами (гостями були представники від кожного структурного підрозділу, інституції, тобто представлена вся спільнота УКУ). Однак, зйомки були пізно ввечері, щоб не сказати вночі, під кінець календарного року, і багато хто просто не прийшов. Була дуже-дуже пізня година і навіть читальні зали в бібліотеці були порожні. І от уявіть ситуацію: цілий ряд порожніх крісел у святковому відео? Що робити? Це ж абсолютно псує задум різдвяного привітання! Спочатку думали посадити всіх гостей за один стіл і так приховати від глядачів проблему з їхньою кількістю.
Серед присутніх були і ви. Тож у той критичний момент студенти вирішили: йдемо до Софії! Вони підійшли до вас і розповіли про труднощі з гостями і що зйомки під загрозою зриву. Ви одразу включилися в процес: почали зі свого мобільного телефону пізно ввечері дзвонити студентам, працівникам, які живуть поруч, в Колегіумі і для яких не було проблемою спуститися на годинку для зйомок. Критична ситуація була вирішена. Напрочуд легко і природно. Невдовзі за столами сиділо багато гостей. Фільм був врятований.
До слова, вас теж запросили саме студенти, і вони були певні, що ви відгукнетесь. Хоча, чесно, в мене були сумніви, що проректорка УКУ, яка щойно повернулася із закордонного відрядження, погодиться на студентські навчальні зйомки серед ночі в трапезній. Але ви погодилися, ще й безпосередньо допомагали нам. Це справило колосальне враження, наочний приклад лідерства в конкретній ситуації для всіх нас.
Тепер перейду до питання: як вам вдалося за час своєї роботи досягти цього порозуміння зі студентами? Вони та працівники знають, що ви вимоглива викладачка, керівниця, але разом із тим дуже контактна, та, до кого запросто можна звернутися з реальною проблемою чи питанням. Як досягнути проректорці такого гармонійного балансу, щоб мати можливість легко, без пафосу, за потреби, подзвонити до студентів чи працівників і попросити ввечері прийти на студентську зйомку?
— Так багато запитань в одному питанні (сміється), але спробую відповісти по порядку. На зйомки цього Різдвяного фільму мене справді запросили студенти, і я із задоволенням брала участь. А щодо вибудовування комунікації, контактів, то тут мій погляд звернений на владику Бориса. Він завжди говорить, і своєю поведінкою доводить, що не треба робити з себе “велике цабе”. Студенти, та й не тільки студенти, називають мене на ім’я – Софія, не обов’язково казати пані (мало хто взагалі знає як мене кликати по-батькові). Я люблю студентського формату одяг і кеди. Хоч це все зовнішні елементи, однак вони також задають певну динаміку і тональність у побудові комунікації, в спілкуванні зі студентами чи працівниками.
Щодо лідерства, то для мене є пріоритетом не те, над яким проєктом чи завданням, я працюю, а з якою командою. І коли я приходжу в команду, на будь-яку позицію, то мені важливо хто мій лідер, керівник. Важливо, щоб я взорувалася на нього/неї, щоб він/вона були прикладом певних цінностей, які стають і твоїми цінностями, аби лідери вели за собою. Відповідно, для людей, які працюють у моїй команді, також намагаюся бути добрим прикладом.
Щодо комунікації зі студентами, то студенти насправді дуже розумні, багато вміють і знають. Моє завдання як викладачки — модерувати процес, скерувати їх у той чи інший напрямок. Однак під час карантину ми всі зіткнулися з низкою викликів, зокрема як будувати комунікацію в онлайні. Адже так важливо мати зворотній зв’язок від студентів, відчувати емоційну реакцію аудиторії на те, що я розповідаю. Під час дистанційного навчання зберегти цю атмосферу живого спілкування цілковито не вдається.
У моїй викладацькій практиці з переходом у гібридний (змішаний) формат стався цікавий випадок. Я читаю вибірковий курс про підприємливе мислення, який можуть обирати студенти різних факультетів, тож у авдиторії представлені різні спеціалісти. І десь на середині курсу я усвідомила, що не знаю як виглядає половина моїх студентів (бо частина з них включені онлайн, а частина сидять на парі в масках), тож якби мені довелося зустріти їх у коридорі, то я б не знала, що вона/він вчаться на моєму курсі. Окрім того я переживала, що не відчуваю емоційного зв’язку зі своїми студентами. Однак, коли наприкінці курсу вони письмово поділилися власними управлінськими висновками про навчання, я побачила, що навіть дистанційно комунікацію вдалося все-таки вибудувати, вона є ефективною і цінною для студентів. Тож вирішила, що курс має ще багато потенціалу до покращення на наступний рік.
Підсумовуючи тему лідерства, ефективної комунікації зі студентами, треба розуміти, що робота у сфері освіти насправді не для всіх. Маю на увазі, що ти не відразу бачиш результати своєї праці, а радше у довгостроковій або середньостроковій перспективі. При чому комунікація не обмежується лише аудиторією, де ти прочитала лекцію. В УКУ ми намагаємося творити певне інтелектуальне середовище з етичними, духовними цінностями. А результати цієї роботи видно щонайменше за кілька років: хтось з випускників відкрив свій бізнес, і ти думаєш: «О, як класно», хтось став депутатом Верховної Ради, і впроваджує зміни в країні, хтось створив громадську організацію, яка допомагає бідним, хтось поїхав вчитися за кордон на магістерську програму. У всіх складається по-різному, але ти бачиш, що твоя праця не даремна, вона приносить свої плоди, і, як результат, відбуваються позитивні зміни в суспільстві, але не миттєво. Спілкування зі студентами навіть після закінчення навчання нікуди не зникає, просто якість цієї комунікації стає іншою. Так чи інакше, процес і результати роботи приносять задоволення, радість відкриттів, а також мотивацію для подальшої праці.
Короткий бліц для Софії Опацької:
— Можна сказати, що Софія Опацька – татова донька?
— Можна, але не зовсім. Є свої особливості. Річ у тім, що я єдина дитина у своїх батьків. І це накладає певний відбиток на стосунки з рідними. Зовні я дуже схожа на тата. З одного боку, мені близька татова вимогливість до себе і до інших. Навіть мама нещодавно зауважила, що мій особистий підпис стає все більше схожий на татів. Але з іншого боку, у мене дуже близький емоційний зв’язок з мамою. Для мене це важливо, і я в собі прагну розвивати цю мамину рису. Тому постійно у пошуках внутрішнього балансу: між татовою вимогливістю і маминою теплотою.
— Якщо б перед вами просто зараз поставили всі фрукти світу, який би ви обрали?
— Це було б точно не яблуко (сміється). Завжди хочеться того, чого в нас нема. Саме тому, я б обрала манго.
— Тепер моделюємо іншу ситуацію: вам випала нагода порекласувати, перепочити після напруженого періоду роботи. Як би ви провели свій відпочинок: слухали музику чи дивилися б фільм?
— Якщо музика, то я б слухала щось драйвове, тоді це мене одразу якось мотивує до дій, додає енергії. А повертаючись до питання, то я оберу перегляд хорошого фільму.
— Який ваш улюблений колір?
— Мій улюблений колір англійською називається «blue navy», темно-синій, я б сказала гранатовий.
— Як ви любите проводити дозвілля ?
— Я люблю кататися на лижах. Також люблю проводити час із друзями, люблю подорожувати зі своєю родиною. У нас є багато знайомих і друзів, які подорожують компаніями, а от нам до вподоби мандри у чотирьох: чоловік, я і двійко наших дітей. Це наша родинна традиція і найулюбленіше дозвілля. Саме подорожі дають можливість по-новому відкривати один одного, дарують багато спільних спогадів, вражень. Під час мандрівок ти маєш можливість спостерігати щось нове, збагачуватися враженнями, і це дуже надихає.
Підготувала Оксана Палій для ucu.edu.ua.
