Історія Українського католицького університету та життєвий шлях одного з лідерів його керівної команди є свідченням того, що принципи та цінності є не абстрактними поняттями, а дієвою силою, здатною змінювати реальність. У матеріалі – головні уроки для розбудови інституцій та особистої стійкості від правозахисника.
Студенти магістерської програми MSc in Innovations and Entrepreneurship мали чудову нагоду поспілкуватися з Мирославом Мариновичем під час бізнес-сніданку.
УКУ: від декларацій до живої присутності
Становлення УКУ почалося з відважного іспиту на чесність під час Революції Гідності. Коли на Майдан посунули силовики, керівництво закладу вирішило в знак протесту оголосити громадську непокору керівництву держави. Це був момент істини, адже, за словами Мирослава Мариновича, «цінності звучать дуже схоластично, якщо ти не переходиш до конкретних діл».
Перетворення академії на університет вимагало ресурсів, яких не було. Проте віра ректора Бориса Ґудзяка була непохитною. За словами громадського діяча, благословення ректора виявилося цілком практичним:
«Ти живеш відповідно до певних принципів. Ти не крадеш гроші, люди це бачать, з’являється довіра і йдуть гроші – так просто виявляється поняття благословення Боже».
Основою спільноти стала формула 3С – свідчити, служити, спілкуватися. Водночас «свідчення є ключовим словом для свободи» – це не нав’язування, а показ власних принципів, говорить Мирослав Маринович.
Водночас радник ректора застерігає від надмірної гонитви за престижем, цитуючи Уляну Головач:
«Університет починався з того, що в тісних бідненьких приміщеннях працювали і вчилися великі і багаті душі. Зараз приміщення наші стали багатими… що тепер станеться з нашими душами?».
Свобода та ціна компромісу
Мирослав Маринович називає «формулою свого успіху» 10 років позбавлення волі, оскільки саме тоді він не пішов на компроміс із власним сумлінням. Його шлях до дисидентства почався з відмови стати інформатором КДБ. Усвідомлення себе вільною людиною принесло відчуття повної внутрішньої свободи:
«Факт не у самому ув’язненні, а в тому, що я не пішов на компроміс у цей момент, коли треба було вибирати», – міркує дисидент.
Один зі студентів поцікавився, чи можливо відчувати щастя в такий тяжкий час, як війна, і чи був Маринович щасливим у тюрмі. Радник ректора поділився, що навіть у радянських таборах можна було відчувати щастя та мир у душі. Та згадав табір як «найбільш вільне місце в Радянському Союзі», де, зібраний КДБ інтелектуальний цвіт, міг говорити відверто.
Підприємці також запитували професора, як розпізнати межу, де стратегічна гнучкість стає компромісом-зрадою самого себе. Мирослав Маринович звернув увагу студентів на те, що компроміси у питаннях базових цінностей є неприпустимими, адже ситуативний виграш у бізнесі чи політиці через зраду себе з часом призведе до поразки. Водночас він застерігає від радикалізму в чутливих питаннях, наприклад мови.
Виклики сучасності: політкоректність, ШІ та економіка
На питання, як жити в час занепаду звичного світового порядку та демократії, радник ректора акцентував на кризі цінностей сучасного світу, де замість принципів часто панує ідеологія «політкоректності». Це заважає називати зло своїм ім’ям. Проте, на думку Мариновича, людство пройде через цю кризу і саме завдяки ній знову повернеться до усвідомлення важливості ціннісного порядку.
Мирослав Маринович окреслив важливість ідей митрополита Андрея Шептицького та економіста Девіда Лендеса для українських бізнесменів: культура має вирішальне значення для економічного успіху. Саме культура формує ідеї та цінності, які є головними мотиваторами дій людей.
І хоч сучасні виклики, як-от штучний інтелект, ставлять під загрозу глибину людських знань – справжня освіта та стійкість інституцій мають триматися на «багатих душах», а не лише на престижних приміщеннях.
На запитання, як зберігати мотивацію, коли майбутнє невизначене і немає кінцевих термінів, як у таборі, він відповів:
«Важливо мати чітку ціннісну платформу. Якщо вона є, людина залишається спокійною навіть у невизначеності. Якщо ж її немає – «гуляє вітер», і людина залежить від будь-якої зовнішньої дрібниці».
Головне, на думку Мирослава Мариновича, – зберегти «смак меду однієї пасіки», тобто єдиний дух спільноти, незалежно від зовнішніх обставин чи локацій.
