«Всім в тилу треба готуватись. Наш противник дуже великий, і при всій технологічності цієї війни, треба бути готовим до того, що в якийсь момент кожному доведеться брати зброю до рук», – Віктор Сарапін, військовослужбовець
Віктор Сарапін – бізнесмен та співзасновник ІТ-компанії VITech, що спеціалізується на інженерії даних та застосуванні штучного інтелекту для цифрових продуктів у галузі охорони здоров’я (data engineering & Al in health tech). Випускник програми MSc in Technology Management Бізнес-школи УКУ (2019). З 2022 року – військовослужбовець Збройних сил України. До повномасштабного вторгнення Віктор займався створенням цифрових продуктів для управління здоров’ям популяції, зокрема розробляв програми про піклування та запобігання захворюваності, системи управління даними, аналітикою і тенденціями, що впливають на стан здоров’я людини та довголіття. Його команда розробляла архітектуру системи охорони здоров’я, що охоплює 60 млн людей, із перспективою масштабування до 2 млрд.
Сьогодні Віктор Сарапін безпосередньо рятує життя українців у протистоянні з російськими окупантами. Ми запитали його про військову службу, переваги і слабкі сторони української армії, роль технологій та людей на війні, бачення перемоги і майбутнього України.
Вікторе, пригадайте початок повномасштабного вторгнення. Як успішний підприємець і СЕО опинився в лавах ЗСУ?
Я пішов добровольцем. У моєму розумінні світу, якщо на твою домівку напали, то треба давати відсіч, гнати ворога назад так, щоб він навіть думати про напад забув.
Мій шлях до війська розпочався ще у 2014 році. Тоді у першу хвилю мобілізації о 8 ранку я був під військкоматом. Військові глянули на мене, на питання «А що вмієте?» почули «Ну, стріляти», і зрозуміли – не готовий. Сказали: «Дякуємо, що прийшли, але наразі почекайте. Якщо треба, ми з вами зв’яжемося». Мене відправили додому. Я почав волонтерити, допомагав військовим із засобами зв’язку, електронікою, навігацією і програмним забезпеченням [подібні розробки стали прототипами «Кропиви» та інших систем подібного плану — ред.]. Пізніше все потрохи стихло і перейшло у фазу АТО [антитерористична операція на сході України у 2014-2018 роках – ред.]. Але, оскільки я постійно спілкувався з військовими, розумів, що нічого не закінчилося і треба бути готовим. За ці роки пройшов вишкіл, багато тренувався, покращував фізичну форму в спортивному клубі і намагався підготуватися до нової війни.
Тому, коли почалось повномасштабне вторгнення, для мене це не було великим сюрпризом. Я тоді жартував, що знаю, у який бік побіжу, і це не на захід. Неочікуваним був масштаб наступу. Тут вражені були всі. Відразу попросився в бойову частину і так почалася моя військова кар’єра. Перша хвиля мобілізованих, з якою я прийшов, приєдналися до лав ЗСУ, тому що треба боронити дім. Чесно зізнатись, не хочу і не люблю воювати, і про це говорив ще під час вишколу. Але мені ще менше подобається, коли моїх рідних хочуть вбити – тоді я стаю геть злий і недобрий. Тому я у ЗСУ. І якщо вже за щось берешся, то треба це робити добре. В нас немає іншого шляху, як вчитися і боротись так, щоб потім ворог з жахом поколіннями згадував, як він на нас напав.
Які події з бойового досвіду вам найбільше запам’ятались?
Не можу виділити якісь моменти зі служби, все є важливим і взаємопов’язаним. Згадую часто, як разом з побратимами у 2022 році звільняли Харківщину [за цю операцію Віктора Сарапіна відзначили Орденом «За мужність» — ред.]. Коли розпочалась харківська операція, ми навіть не були впевнені, що наші дії мають якийсь зміст. А коли побачили, що таки вийшло, ворог відступає, то зрозуміли, що не треба зупинятися і гнати росіян далі. Такі переможні емоції запам’ятовуються на все життя.
Найбільше я згадую людей, нашу спільність і те, що один до одного ми звертаємося «брате» – і це насправді не метафора. Більшості сімей ще треба дорости до такого рівня близькості і стосунків, які є в хорошому підрозділі. На війні інакше не можна. Ті, хто там не був, не зрозуміє, що таке армія і що таке війна. Я б не бажав такого досвіду нікому, але не можу сказати, що війна – це лише про погане. Війна – багатогранна, як велика мозаїка, а всі події, люди, емоції є її маленькими частинками.
Плани і впевненість на війні – це важливо. Втім мусиш бути готовим до того, що всі твої плани полетять шкереберть. Але коли ти належно готуєшся до можливих та альтернативних сценаріїв – це дає впевненість, що не ситуація тобою управляє, а ти – нею. Таким чином можна повернути контроль до свого життя. І коли все йде не по плану, то все одне в тебе набагато краще розуміння куди ситуація поверне, ти набагато більше готовий. І контроль за ситуацією залишається в тебе.
Можете розказати, хто є вашими побратимами і посестрами? Чи легко вам спілкуватись і працювати разом?
У мене не виходить вивести один образ. Це радше спільнота, група, плем’я. Дуже багато різних людей. Серед моїх колег: таксист, торговець велосипедними запчастинами, кар’єрний військовий, людина, яка змінила десяток професій і пригод якої стало б на кілька романів, програміст-айтішник, менеджер середньої ланки, контрактник, шкільний вчитель, слюсар. Із більшістю цих людей я б ніколи навіть не зустрівся в цивільному житті. У нас просто не було б стільки точок перетину. Щодо спілкування, мені щастило. Нам було про що один з одним говорити: про економіку, життя, зорі. Особливо ввечері, чи коли з побратимом стоїш в наряді на базі.
Був випадок, в одному населеному пункті противник визначив наше місце перебування, коли ми підняли розвідувальний дрон, і в нього пропала анонімізація. Ворог це побачив і зрозумів, де ми перебуваємо, і почав по нас стріляти. Наді мною в цей момент ворожа артилерія розбирає дім на камені, а я пробую той дрон довести і посадити. З напарником заскакуємо в підвал, руки трусяться. Даю доповідь по рації, що ми цілі, все нормально. Попри те, через хвилину наш побратим прибігає з медрюкзаком, щоб перевірити, чи ми не поранені і надати допомогу. Ось це «відчуття плеча» дуже дорого коштує. Це те, що тримає нас на війні, а ще – розмови, люди і людяність.
Якщо говорити про людей, пригадайте, як ви стали частиною спільноти УКУ? Що вам дав досвід навчання у Бізнес-школі УКУ?
Мені завжди було цікаво дивитись на речі крізь призму дослідника-інженера. На той час я насправді вже давно займав керівні посади, у мене була своя компанія і значний досвід. Але було чимало інших питань, зокрема: як на цьому побудувати успішний бізнес? Я відчув потребу пересистематизувати свої знання, вийти зі звичної бульбашки і по-іншому подивитись на власну справу. Всі ці думки привели мене в УКУ. Я зовсім випадково потрапив на презентацію магістерських програм, і мене це зацікавило. Навчання в Бізнес-школі – дуже цінний досвід. Мав нагоду познайомитися з багатьма цікавими людьми, налагодити контакти. Ми й досі дружимо всією групою і підтримуємо зв’язки. Будь-який навчальний заклад – це передусім середовище, яке дає можливість сформувати світоглядні навички. І УКУ якраз цим і займається, до того ж усвідомлено. Це підхід класичного університету, який мені дуже подобається. Тут, окрім фахових знань, ви можете отримати виховання, зв’язки, спілкування, певний світогляд.
Чи відчуваєте ви підтримку спільноти УКУ в час війни?
Я відслідковував, що УКУ робить у часі війни, знаю позицію університету і що команда багато зусиль спрямовуєте на міжнародну підтримку України [УКУ розробив Стратегію 2030 як відповідь на виклики війни, де одним з важливих напрямків діяльності університету є поширення українського порядку денного у світі – ред.]. Мені було дуже приємно, коли зі мною зв’язалися і просто передали подарунки, футболки. Мовою символів це означає – «ми про вас не забули, ви наш випускник». Насправді такі ниточки тримають і є за що битися, тобі є куди повернутися. Добре, що навчання в УКУ не перетворилося лише на голос і фото кількарічної давнини в телефоні. Є зв’язок.
На вашу думку, в чому сила українців? А в чому проявляється наша слабкість у цій війні?
Зі слабкостей – нас просто менше. Реальність така, що цифра має значення. Ми вже давно розуміємо, що воюємо не з “чмобіками”. Наш противник дуже сильний і на це треба зважати. А наші сумнозвісні суперечки – це природно, це пошук спільного і пошук рішення. Для мене це радше сила, аніж слабкість, тільки треба вчитися краще розумітися і чути один одного.
Друге, щоб я відмітив, ми дуже складно координуємося і насправді дуже мало довіряємо один одному. Це відчувається і у війську, і на побутовому рівні. Існує певне знеособлення. Наприклад, коли люди кажуть «Віримо в ЗСУ!», але при тому не особливо в щось вкладаються, крім віри. А треба ще щось робити, долучитись конкретними справами, допомагати.
Взаємна недовіра нам дуже дорого коштує. Немає довіри між суспільством і ЗСУ. Ті, хто прийшов і виконали свій громадянський обов’язок без зайвих нагадувань, очікують, що інші теж будуть виконувати свою частину суспільного договору. Натомість чимало людей задонатять пару гривень на місяць і вважають, що цього достатньо. Але це не так. Гроші – це важливо, адже війна коштує дуже дорого. Але цього замало. На війні потрібні люди, щоб управляти технікою, проводити розвідку, керувати дроном чи стріляти у ворога. Ти не посадиш валізу грошей на спостережний пункт чи позицію.
Певною мірою проблема є в тому, що суспільство декларує одне, а потім робить інше. Спочатку люди говорять, що «ми не росіяни, ми вас бережемо, ми за справедливість». Натомість коли військові очікували, що після двох років повномасштабної війни їх замінять і вони зможуть повернутись до родин (це було б справедливо), то їм кажуть «ми вас міняти не будемо, охочих вас замінити на фронті немає». І тут логічно запитати, а як таке відбувається на третьому році війни?
Порівняно з нашим противником, нам трохи не вистачає впертості і витривалості. Вони дуже легко йдуть на втрати і готові терпіти незручності. Не варто через це вважати їх дурними, навпаки – для росіян це перевага і ресурс, яким вони дуже ефективно та розумно розпоряджаються.
Щодо наших сильних сторін, то ми доволі добре організовані і самоорганізовані. У нас багато креативних рішень і підходів у веденні військових дій, низової ініціативи.
Україна добре виконує зовнішні зобов’язання, має непоганий рівень довіри серед міжнародних партнерів. Як би не було, два роки війни ми пройшли великою мірою завдяки зброї і підтримці союзників.
Ми багато чуємо про те, що Україні потрібен технологічний прорив, щоб здолати російську агресію. Чи можуть нові технології допомогти Україні виграти цю війну?
Технології – це лише інструмент, вони як молоток. Він може забити цвях, проломити голову, або лежати, припадати пилом на полиці. Сам по собі без людських рук, які щось роблять, і без голови, яка придумує, що робити, молоток ні до чого не придатний. Так і на війні. Дайте нам найкращу гармату в світі чи найкращу артилерійську систему, посадіть туди не підготовлений екіпаж – нічого з того не буде. Технології – дуже важливий інструмент, але лише їх недостатньо. До технологій треба людей, навчених і злагоджених.
Наш противник не дурний і ми з ним досить подібні, бо маємо багато десятиліть спільної історії часів Радянського союзу; ми всі вчилися по тих самих шкільних програмах і підручниках; чимало військових проходили строкову службу чи навчались разом в університетах та академіях; нинішні вороги разом спілкувалися на тих самих конференціях. Не секрет, що зв’язки з росією були дуже широкі і тісні. І нині військові і інженери по обидві лінії фронту читають ті самі форуми, журнали і це призводить до симетричних дій на полі бою. Якщо нам на думку спадає якась цікава технологічна річ, як от FPV-дрон [first person view, вид безпілотних літальних апаратів, керування якими здійснюється за допомогою FPV-пілотування — ред.], самонаведення і т.д., я готовий заприсягтись, що в межах двох тижнів та сама ідея приходить комусь в голову на тому боці. І навпаки, якщо вони щось придумали, і ми це побачили у боях, то і в нас хтось спробує так само.
Технологічно ми йдемо з росіянами нога в ногу, і це не створює тієї асиметрії, яка нам потрібна. Її знайти складно, бо такі ідеї здебільшого йдуть проти звички і суспільної думки, навіть проти здорового глузду, але зрештою виявляються ефективними. Я, до речі, не раз за службу згадував те, що нам на магістерці (MSc in Technology Management) УКУ говорили, і згадували на семінарах бізнес-футуролога Адріана Сливоцького про асиметричну перевагу. Дуже ілюстративним є те, як ми, не маючи своїх кораблів, фактично зняли з шахової дошки чорноморський флот рф. Це яскравий приклад того, як доволі проста техніка і технологія в поєднанні із якісною взаємодією різних структурних підрозділів, незвичайне застосування та оригінальний підхід – дає позитивний результат.
Наведу ще один приклад щодо сприйняття однієї тієї самої ситуації з різних сторін. Дуже часто нинішню війну порівнюють з Першою світовою, бо вона також стала позиційною, фронт немає можливості рухатися в один чи другий бік. І ми починаємо у подіях сторічної давнини шукати відповідь на питання «як переломити хід війни». Українські експерти, зрештою як і російські, вважають, що у Першій світовій відбувся технологічний прорив, з’явилися танки та авіація – і це дозволило проломити лінії укріплення противника і, зрештою, призвело до закінчення війни. Натомість Англія, Франція, США, які власне і виграли І світову, називають іншу причину перемоги. Вони взагалі мало згадують про танки і авіацію, які тоді лише з’явилися, були малі, страшні і недолугі та самі по собі не дуже впливали на хід війни. Західні військові вважають, що їм вдалось перемогти завдяки ефективній взаємодії різних військових підрозділів, які поєднали свої критичні можливості та засоби. Це дозволило реалізувати унікальні військові операції, які не були б досяжні жодному з цих підрозділів самотужки. Тобто, йдеться про взаємодію, координування, менеджмент та планувальні операції. Ми маємо цього навчитися – працювати як команда на спільний результат.
Що ще, на вашу думку, потрібно українській армії для перемоги? Як нам виграти війну на виснаження?
Потрібні нестандартні, креативні рішення, треба поміняти підходи до планування операцій, суттєво покращити роботу з людьми і кадрова політика. Я вважаю, що цьому варто приділити більше уваги, доносити до інструкторів у навчальних центрах, до самих солдатів: «Хлопці і дівчата, не тільки виконуйте, те що вам будуть розказувати, а й самі вмикайте голову, думайте і самоорганізовуйтеся». Крім запровадження самих технологій, треба думати, як і де їх найкраще застосувати, щоб ворог не міг це швидко копіювати. Потрібно дати військовим можливості проявляти себе, дозволити більше автономії, але водночас направляти і підказувати. Це було б в плюс. Завдяки взаємодії, можна зробити більше, і навіть з геть недолугих рішень витиснути щось корисне. Ну, не існує заміни компетентності.
Другий важливий елемент — особовий склад і робота з людьми. Це не великий секрет, що людей нам бракує. Люди гинуть, отримують поранення, втрачають здоров’я і просто виснажуються морально. Йде третій рік війни, думаєте, що ті, хто прийшов з першого дня, досі там? Хтось назавжди залишиться в посадках і по зруйнованих містах… Втрати великі, навіть в УКУ вже є символічна стіна загиблих. Зокрема і кілька моїх знайомих загинули у цій війні. Армії потрібні люди, бо без людей ми не виграємо. Нам дуже дорого обходиться патерналізм, який гарно заходить росіянам, і який дуже шкодить нам. Наратив, що «я маленька людина, від якої нічого не залежить» підриває нашу обороноздатність. Нам треба більше ініціативи, і залучення компетентних і результативних людей.
По-третє, нам треба вміти вчитись на власних помилках, розбирати свої успішні і невдалі рішення покроково. Бо ми й далі наступаємо на ті самі мозолі. Варто запровадити систему аналізу та розбору кожної операції і завдання. Не треба шукати винних: одна з найбільших проблем — пошук винних, коли не розрізняють вину і відповідальність, а відтак останню ніхто не хоче на себе брати. Нам треба подорослішати в ухваленні рішень, і чітко та зрозуміло визначити відповідальність кожного за свою ділянку роботи.
Як ми, цивільні, можемо долучитись до перемоги?
Передусім, всім в тилу треба готуватись. Як жартував один побратим, російська армія не стільки сильна, скільки довга. І при всій технологічності цієї війни, треба бути готовим до того, що в якийсь момент кожному доведеться брати зброю до рук. Має бути хоча б базовий рівень підготовки, щоб вміти виконувати піхотну роботу і тримати автомат в руках. Це також стосується тактичної медицини. Люди в тилу мають над цим працювати. Не слід думати, що тебе це омине, чи я не підпадаю під мобілізацію. Сьогодні все добре, а завтра ситуація кардинально зміниться і доведеться хапати зброю та захищатися.
Ще один аспект – якісна координація. Як на мене, це ключовий елемент успіху – навчитися добре взаємодіяти і комунікувати. Це стосується і військових, і тих, хто не воює. Ситуація з мобілізацією – яскравий приклад невдалої комунікації і відсутності координованості. Не варто лякати людей, а доносити розуміння реальної ситуації. Не треба “рожевих поні” і говорити, що все буде добре, але й не треба говорити, що все пропало. З людьми слід розмовляти як з дорослими.
Якою ви уявляєте перемогу України? Що для вас буде маркером перемоги?
Вважаю, що просто сам по собі вихід на конституційні кордони України не приведе нас до перемоги. Важливо, щоб подібна історія не могла повторитися не зважаючи на те, чого хоче росія або, чи є якийсь договір між нами (жоден підписаний документ з росією не має значення, оскільки всі договори ця імперія порушувала). Коли росіяни хотітимуть напасти на нас, але не зможуть – ми будемо в безпеці. І коли ми будемо в кращій позиції, ніж були на початку війни – тоді це буде перемога.
Зараз у мене сформувався доволі чіткий критерій, якою б я хотів бачити Україну після перемоги. Він дуже простий – це має бути країна, в якій люди хочуть народжувати, виховувати і вчити своїх дітей. Якщо спитати себе «А що для цього має статися?» – доволі швидко стає зрозуміло, що треба робити, а що не обов’язково. Кращі садочки і школи – обов’язково, краща медицина – обов’язково, а от більша кількість хмарочосів – вже не факт. Та й перевірити такий критерій просто, він легко вимірюється. Якщо буде зростати народжуваність, покращуватись демографія, люди з інших країн будуть приїжджати до нас, щоб тут навчати та лікувати своїх дітей – це означатиме, що ми на правильному шляху, ми стаємо більшими, наше «плем’я» зростає. І працювати в цьому напрямку можна сьогодні, навіть під час війни. Всі знають про ізраїльську чи німецьку медицину, а що нам заважає робити те саме? Це можливо. Україна має чудовий приклад медичного туризму по стоматологічні послуги – це те маленьке зернятко, яке можна масштабувати і розвивати, навіть в часі війни. Те саме можна робити і в інших галузях – будувати країну для своїх дітей, дивитися в майбутнє, а не в минуле.
Війна – це не тільки трагедія і смерть, це ще й життя, просто інше, зі своїми викликами і можливостями. І варто це життя жити!
Дата розмови: 16 квітня 2024
Інтерв’юер: Леся Владимиренко
Фото з архіву Віктора Сарапіна та Бізнес-школи УКУ
