Як війна переосмислила лідерство, зокрема, для жінок, що несуть подвійний тягар турботи про інших та відповідальності на різних рівнях? Про роль бізнес-лідерів як “воїнів іншого роду”, що борються за економічну безпеку України, а також значення децентралізації та сили спільноти в кризових умовах. Ці та інші теми стали предметом розмови Софії Опацької, декан-засновниці Бізнес-школи УКУ та проректорки зі стратегічного розвитку УКУ з Емі Л. Кенворсі, професорки Університету Бонда в Австралії, міжнародної дослідниці, визнаної експертки з соціального підприємництва та лідерства.
Емі є союзницею змін і вже понад три роки вона активно співпрацює з викладачами й студентами Бізнес-школи УКУ. Під час цього інтерв’ю вона ділиться своїм унікальним відчуттям війни, яка “ніде і всюди”, відчуваючи її через кожну взаємодію з українцями, а не лише бачачи її фізичні ознаки. Емі підкреслює, що бізнес-школи мають бути пов’язані з громадами та зосереджуватися на “сервісному навчанні”, щоб допомогти Україні перемогти. Її головний заклик до світу – “побачте нас”, що є запрошенням до співпраці, навчання та єднання з Україною. Залишаючи Україну, Емі відчуває глибоку трансформацію та несе з собою відповідальність за поширення українських історій. Більше дізнавайтесь у повному інтерв’ю.
Софія Опацька: Емі, можливо, ми в цій розмові говоритимемо здебільшого про жіноче лідерство, але я хотіла б розпочати з того як ви почуваєтеся в Україні?
Емі Кенворсі: Ну, це не буде коротка відповідь)) Я тут, як ви знаєте, не тому, що мій університет підтримав мій приїзд, це було самостійне рішення, був витрачений власний час і кошти, але я тут і завдяки вам, завдяки іншим колегам, з якими я працювала, студентам, підприємцям, бізнес-лідерам, а також через прекрасну країну, культуру та людей, за яких ви боретеся. Я не могла не приїхати. Моє серце тут, тож мені потрібно було бути тут і фізично. І бути тут – це прекрасно, Львів прекрасний. Але, як ми вже говорили раніше, це справді цікаве відчуття – бути в такому прекрасному місці, знаючи, що тут так багато смертей, руйнувань, болю та страждань, що відбуваються одночасно. І це те, що я думаю, мотивує все, що я роблю, і все, що ми робимо разом.
С.О. Дякую за вашу відданість Україні! Один із наших професорів Бері Кейтс зі США, коли вперше відвідав Україну, здається, у лютому чи березні 2023 року, сказав, що “тут у вас є відчуття, що війна ніде і всюди”. Як би ви визначили, як ви зараз почуваєтеся в Україні і якою ви бачите нашу реальність?Емі Кенворсі: Зараз червень 2025 року: я не бачу мішків з піском, я не бачу танків, я не бачу зброї, є лише кілька невеликих фізичних слідів війни, які можна побачити (додамо, що професорка під час свого візиту до України перебувала виключно у Львові, – ред.) Але я відчуваю війну, і я відчуваю її, тому що кожен українець, з яким я спілкувалася, на 100% відчуває її. Тому я думаю, що це навіть багато в чому значніше, що нам не потрібно її бачити, щоб відчувати. Я відчуваю це в кожних обіймах, у кожному слові, у кожній розмові, яка була у мене з того часу, як я тут. І так має бути. І саме так Україна переможе, якщо всі стоятимуть разом, віддані, з цим почуттям всередині.
С.О. Кілька днів тому в нас в університеті був випускний. І війна, її наратив, відверта розмова, і все, що ми відчуваємо, стало великою частиною нових традицій, які ми створюємо в університеті. Люди говорять про своїх друзів, які служать в армії, і про те, що ми можемо мати цей випускний завдяки тим людям, які служать в армії. Ми також мали сніданок про жіноче лідерство, і під час цього сніданку в нас були жінки з дуже різних сфер, в тому числі з ЗСУ. Й ідея полягала в тому, щоб дізнатися трохи більше, що означає бути жінкою, що означає бути лідером для жінок під час війни? Чи є у вас якісь роздуми на цю тему?
Емі Кенворсі: Випускні урочистості для мене – це було особливе святкування радості, відданості, єдності та досягнень, але також у контексті того, що відбувається в Україні. І для мене було великою честю стати ключовою спікеркою випускних урочистостей Бізнес-школи УКУ. Я всім серцем вірю в те, що я сказала студентам, які закінчували навчання, що вони – воїни. Вони – інший вид воїнів, ніж воїни, які воюють на передовій, але вони – однаково важливий вид воїнів, тому що борються за економічну, фінансову, геополітичну безпеку України так, як інші не можуть, будучи бізнес-лідерами, формуючи економіку України тією владою, яку вони мають. Вони відіграють дуже важливу роль у допомозі виграти війну. І це одна з частин мого досвіду, яка, на мою думку, була справді надихаючою.
Щодо сніданку “Жінки в лідерстві”, який відбувся за кілька днів до цього, він був зовсім іншим досвідом, але не менш зворушливим та емоційним. Я вірю і я знаю, що ви, як жінки-лідерки, вірите, що іноді буває дуже по-різному, бути жінкою-лідером – це майже завжди дуже по-іншому. Дослідження показують, що жінки, як правило, несуть різну вагу – вагу в сенсі турботи, турботи, яку ми повинні дарувати іншим. Тож ми часто є організаційними лідерами, матерями, доньками, друзями, членами громади тощо. І тоді, знаєте, ми піклуємося про всіх цих інших людей, а потім, можливо, наприкінці, ми знаходимо трохи часу, щоб подбати про себе. А жінки, з якими ми працювали, ви всі живете в умовах війни, тож ви маєте всі ці додаткові обов’язки з догляду, тиск і зобов’язання, які є частиною вас самих. І тому, з одного боку, мене дуже надихало, що жінки, яких ми зібрали разом, інтимно і вразливо розповідали про те, що їх мотивує, що вони вважають надією, і про напругу, яку вони відчувають, виконуючи свої ролі, а з іншого боку, я вважаю, що дуже важливо мати можливість виконувати роботу, яку ми будемо робити, а саме: формувати всі ті потужні, вразливі речі, якими вони поділилися. І ділитися цим зі світом, щоб сказати, що це таке – бути жінкою-лідером, яка живе в умовах війни, з усім тиском, який на нас чиниться, і з усім, чим нам доводиться жертвувати.
Одна з жінок-учасниць була військовою, яка змотивована захищати свою країну. Але водночас вона знає, що, даруючи цей подарунок Україні, вона, ймовірно, ніколи не стане матір’ю через це – через свій вік та через життєві обставини. Це справді важкі реалії, які є частиною буття жінки-лідера в цьому середовищі. Я обіцяю поділитися якомога більше зі світом про те, як живеться в Україні під час цієї війни, цієї геноцидної війни з росією, яка прагне вбити ваш народ та стерти вашу культуру.
С.О. Лідерство – це дуже, я б сказала, надихаюча, але й складна тема. І знову ж таки, на випускному наш запрошений спікер Павло Казарін, який за професією є журналістом, але вже три роки служить в армії, сказав випускникам, що цьому світу бракує дорослих людей. Тож тепер ви – дорослі люди, і ви маєте нести цю відповідальність бути дорослими. На вашу думку, наскільки лідерство пов’язане з відповідальністю, а наскільки є привілеєм?
Емі Кенворсі: Цікаве питання, я думаю, що для мене, у моїй лідерській роботі, яку я виконувала, лідерство дуже складне. Воно має велику відповідальність, але я також думаю, що послідовництво (наслідування) – це справді важлива частина розмови, про яку, можливо, ми недостатньо говоримо. І я думаю, що в Україні, з огляду на людей, яких я зустрічала, історії, які я чула, є багато різних типів лідерів. Деякі, знаєте, на керівних посадах, інші є лідерами у своїй родині чи громаді. Знову ж таки, війна не буде виграна, якщо всі не працюватимуть разом, отже, це привілей – мати бабусю, яка доглядає за онуками, тому що мати на роботі, батько в армії, або, можливо, обоє батьків в армії, або, можливо, батьки загинули. Є так багато варіацій того, що відбувається, і лідерство бабусі в сім’ї є величезним привілеєм для громади.
І потім, з точки зору послідовників, вона, наприклад, є лідером, онуки це побачать, і як послідовники, вони наслідують це лідерство в організаціях.
Ми знаємо, що бути хорошим лідером – це розширювати можливості людей, які є вашими працівниками, щоб вони відчували ефективність. Вони відчувають, що мають можливість творити зміни. Вони мають здатність та відповідальність за те, що відбувається, щоб творити зміни. І в дослідженні, яке ми проводили щодо стійкості, першою річчю, яку бізнес-лідери назвали такою, що допомогла з організаційним виживанням, були їхні люди. І те, як вони це робили, як вони працювали зі своїми людьми, мотивували та вели їх за собою, – через відкриту комунікацію, системи підтримки, збиралися разом так, як ніколи раніше не збиралися, надавали людям автономії у прийнятті рішень, яких вони раніше не приймали. Тому що кожна людина в цьому середовищі стає неймовірно особливою і привілеєм. Це привілей – мати працівників у країні, з якої багато людей виїхало.
Але люди, які залишилися, і люди, які повернулися, і люди, які тут – це неймовірний привілей вести їх за собою, слідувати та бути разом як спільнота. І я бачу багато цієї спільноти. Тому я думаю, що мова йде не лише про лідерів у традиційному розумінні, я думаю, що кожен в Україні зараз є лідером по-своєму.
С.О. Цікаво, що ви згадали про спільноту і про те, що ви говорили про розподіл відповідальності з працівниками. Я думаю, що в низці досліджень, які ми провели за останні три роки, і в багатьох розмовах з бізнес-лідерами, ми з’ясували, що під час кризи можна очікувати централізації влади. Але насправді у нашій ситуації мова йде про набагато ширшу децентралізацію. Як люди у Львові можуть знати, як офісу в Харкові чи Одесі приймати рішення? Тому що їхня ситуація, їхній контекст абсолютно різні. Це дуже цікава, я б сказала, тенденція, що в такій кризі ви не централізуєтесь, а навпаки. І для цього вам потрібна спільнота. Думаю, що це також було одним із доказів для Бізнес-школи УКУ, як спільнота наших випускників об’єдналася, і скільки ініціатив було створено, в тому числі волонтерських. Зараз у нас лише 800 випускників, що, звісно, багато з точки зору того, як ми починали, але дуже мало, порівняно з великими міжнародними університетами та бізнес-школами. Водночас, на початку повномасштабного вторгнення, було близько 60 різних ініціатив серед наших людей, як допомогти і який внесок вони можуть зробити. Отже, можливо, моє наступне питання буде про громади та сервісне навчання, тому що ви також багато працюєте у сфері сервісного навчання. Тож як Бізнес-школа може стати більш корисною, більш ефективною та більш надихаючою для громад?
Емі Кенворсі: У своїй промові на випускному я говорила про це з випускниками, про те, що вони показують світові, наскільки важливо, щоб бізнес був не просто бізнесом, а був бізнесом у взаємодії з громадою. Ви згадали про 800 випускників, знаєте, є велика різниця між 50 000 випускниками, які всі йдуть своїми шляхами і мають власні думки, напрямки, і 800 випускників, які стоять разом, об’єднані спільною метою. Вони об’єднані спільною метою, хоча і є частиною спільноти різних міст, але це неймовірно сильна сила, яку 10, 20, 30, 40 чи 50 тисяч не можуть торкнутися, тому що вони не мають такої ж єдності. Гадаю, що частина того, як ви це робите, що ви дозволяєте та заохочуєте це – це через сервісне навчання. Це через те, що в УКУ кажуть, що освіта – це не сидіння і читання книг та написання дипломних робіт.
Освіта – це обдумування концепцій, теорій та знань, а потім їх застосування прямо зараз, сьогодні. І застосування задля перемоги України, бо немає нічого іншого, що зараз важливіше для вашої культури, вашого народу та України.
І тому мати таку мотивацію, таку єдність – це не просто вивчення теорій, це дія з теоріями. Це робить громаду сильнішою та кращою, і через інновації, адаптацію та зміни. 800 випускників – це сила добра, це сила, що бореться проти несправедливості. І це те, що допоможе Україні виграти війну.
С. О. Під час бізнес-сніданку ви також розповідали, що вас мотивує боротьба з несправедливістю. І це теж одна з причин, чому ви долучилися до нас-українців, тому що ми зараз перебуваємо в цій несправедливості. Ми водночас багато говорили про любов, співчуття та багато інших речей. І я була здивована тим, як Маріанна Білик, яка є героїнею кейсу, який ви писали про Україну, і який був опублікований Ivey Business School, як вона сказала, що намагається перейти від гніву до нашого ворога до любові до нашого народу. Тож, можливо, ви можете розповісти трохи більше про це?
Емі Кенворсі: Кейс Маріанни Білик (випускниці Бізнес-школи УКУ, – ред.) уже використовується на чотирьох різних континентах у низці країн світу. І він дуже яскраво показує Україну. Вона є потужним прикладом жінки-лідерки, яка відкрито говорить про те, як багато їй довелося віддати, щоб керувати своєю організацією, бути головним хірургом у своїй стоматологічній клініці, відкрити ще одну клініку через потреби громади, щоб створити громадську організацію для допомоги тим, хто працює на передовій, хто не має доступу до стоматологічних послуг. А потім також створити систему для судово-медичної стоматології, щоб були записи про людей, які загинули в бою, виключно з поваги до них та до їхніх сімей. І роботу, яку їй доводиться робити з урядом, щоб всі ці речі відбулися. І вона говорить про те, від чого їй довелося відмовитися з точки зору часу з дітьми, часу з сім’єю, часу для себе, щоб робити все це. І це також про дуже реальний баланс – я маю на увазі, вона знайшла спосіб балансувати, і це інший баланс, ніж той, який був у неї раніше. І це баланс, заснований на підтримці громади. Її дочка проводить багато часу зі своїми родичами, поки Маріанна їздить на передову, тому що її чоловік Андрій Немировський також є співзасновником та головою Благодійної організації Центр волонтерства та захисту і випускником Бізнес-школи УКУ. Отже, спільнота є дуже реальною частиною всього, що тут відбувається.
І коли ви вперше згадали нашу спільну роботу, так, спочатку це було через несправедливість, бо ця тема є ниткою, яка проходить через все, що ми робимо. Тому що очевидно, що немає справедливості в тому, що відбувається, у тому, що тут відбувається – немає людяності. Але більше того – це стало про любов, це стало про спільноту. І, знаєте, тепер ми любимо один одного, ми друзі, друзі на все життя. Думаю, що ми також створюємо спільноту. Є спільнота всередині України, яка стає сильнішою, міцнішою та об’єднанішою, але також вона є і за межами України, яку допомогло розвинути повномасштабне вторгнення. І я стала частиною цієї спільноти, моє серце з вами та Україною!
С.О. Я дякую вам за ці кейси, які ви пишете про наших випускників і Маріанну Білик й Андрія Немировського, це дві важливі роботи, які можуть стати чудовим прикладом того як люди можуть бути відданими своїй країні і як багато вони можуть зробити на своїх місцях. І освітяни в усьому світі можуть брати ці кейси і говорити про лідерство на їхньому прикладі. Але якби вам довелося звернутися до міжнародної академічної спільноти чи міжнародної бізнес-спільноти, яким би був ваш заклик сьогодні?Емі Кенворсі: Я вважаю, що вся наша робота – це заклик. І заклик полягає в тому, що ми пишемо статтю під назвою “Побачте нас” – про українських освітян та українські освітні системи і про те, наскільки важливо, щоб інші люди в усьому світі побачили, долучилися, навчилися. Тут є багато чого, чого світ може навчитися. Світу потрібно вчитися у нас, співпрацювати з нами, з’єднуватися з нами і ставати спільнотою так, як це зробили ми. Тож це був би заклик до того, щоб, знаєте, відкрити очі. Я живу в місці відносного спокою і привілеїв. Багато науковців по всьому світу живуть у таких місцях, я думаю, що ми маємо відповідальність. Я думаю, що ми маємо… я думаю, що справедливість, етика, всі ці слова повинні бути мотивацією для нас робити те, що ми робимо: простягати руки, об’єднуватися, ставати одним цілим, показувати світові, що Україна не стоїть сама по собі. Але вона є частиною великого світу людей, які є добрими і небайдужими, які працюють разом і бачать геополітичну систему, де ми стоїмо як одне ціле, не де ми боремося один проти одного і конкуруємо, а де ми стоїмо як одне ціле, щоб вирішувати проблеми, яких у нас зараз так багато, глобальні великі виклики, з якими ми стикаємося. Тож мій заклик буде схожий на назву однієї з наших статей. Розумієте? Побачте нас. Побачте Україну. Побачте людей! І встановіть зв’язок і прочитайте, знайте, використовуйте історії.
Візьмемо, наприклад, ці два кейси. Кейс Маріанни – про пристрасть, мету та лідерство. І це прекрасний дуже складний кейс з точки зору її вразливості та відповідальності, і що вона робить. А кейс Андрія Немировського – про effectuation ( підприємницький підхід до прийняття рішень в умовах невизначеності, і це буквально про спільноту. Це про те як, будучи підприємцем, налагодити зв’язок з усіма різними частинами вашої спільноти, щоб насправді мати бізнес, який зростає, розвивається, піклується і розширюється так, як йому потрібно. Отже, два дуже різні кейси, але обидва з однаковим етосом зв’язку та спільноти, і дуже важливі елементи для бізнес-лідерів по всьому світу, на які варто звернути увагу прямо зараз. І це не єдині кейси, я продовжуватиму працювати над ними і далі.
С.О. Це те, чим я також ділюся зі своїми іноземними колегами, з якими зустрічаюся. Я завжди кажу, що Україна, на жаль, зараз це щось, на кшталт, соціальної лабораторії, і ви можете зафіксувати стільки цікавих речей, які можуть бути корисними для бізнесу на міжнародному рівні. Тож вам не потрібно переживати те, що переживаємо ми, щоб вчитися на цьому.
Емі Кенворсі: Дуже важливо, щоб українські голоси – українських науковців та бізнес-лідерів, представників уряду, жінок, чоловіків та дітей – були почуті. Я думаю, що це дуже важлива частина цього, що заклик “Побачте нас” – це про зв’язок та партнерство, а не про те, щоб зовнішні люди говорили про Україну. Це про українців, які діляться своїми історіями із зовнішніми людьми. Я думаю, це дуже важливо сказати, тому що тоді обидві сторони отримують вигоду.
С. О. Емі, завтра ви від’їжджаєте, і ви були тут тиждень, який насправді минув так швидко як кілька годин. Це було дуже інтенсивно. Я сподіваюся, це дало вам набагато більше розуміння і відчуття того, якими ми є, можливо, навіть на фізичному рівні. І моє останнє питання в цьому інтерв’ю: з чим ви їдете додому і, щоб ви хотіли взяти з собою з України?
Емі Кенворсі: Це і матеріальна річ, як от намисто, яке ви мені подарували, є чудовим символом України, й історії жінок зі сніданку про лідерство. І з цими історіями я також беру на себе відповідальність ділитися зі світом тим, що вони переживають, що вони відчувають, що їх мотивує, їхньою напругою й складнощами. Ви згадували раніше, коли говорили про соціальну лабораторію, знаєте, що є так багато різних видів криз у світі. Це особливо огидна, геноцидна криза – я не думаю, що може бути гірша. Але є багато криз, різних видів криз – природних, економічних, соціальних, пов’язаних зі здоров’ям. Отже, так багато уроків, які потрібно засвоїти. І для мене, з моєї точки зору, я найкраще навчаюся через сторітелінг. І я думаю, що це потужний механізм для обміну досвідом та ідеями. І тому я беру з собою всі їхні історії. Я несу їх як відповідальність. І ми створимо щось таке, що дозволить нам поділитися цими історіями зі світом через мистецтво, через поезію та через оповідання.
І тому я також беру з собою, знаєте, здатність торкатися, торкатися моїх друзів, моїх дорогих друзів, яких я знаю вже майже три роки і яких я полюбила. І в мене з’явилися нові друзі, і в мене з’явилися нові дотики, люди, яких я торкнулася, які тепер є частиною мене. Я відчуваю себе дуже пов’язаною. Я відчуваю себе дуже привілейованою та шанованою за те, що була тут і мала змогу обійняти, доторкнутися, побачити і почути так багато людей. І я несу з собою вагу цього, щоб повернутися у світ і поділитися з вами та іншими. І тому я приймаю так багато подарунків, ніби я інша людина. Я говорила в одній зі своїх промов тут, що я бачу кожну людину як гобелен. І я тепер маю дуже товсту нитку у своєму гобелені, яка є Україною та її людьми. І так, я несу це з собою. Моя українська нитка стала набагато товстішою і набагато…я навіть не знала, що це можливо. І я трохи емоційно думаю про це, але так. Я несу вас, несу і Бізнес-школу, і УКУ, і Львів, і Україну з собою. І я несу це з відповідальністю, з важкістю, з радістю і з любов’ю!
Софія Опацька: Дуже вам, дякую за те, що ви такі добрі до людей, які зараз потребують доброти. Дякую!
