«Хочемо ми цього чи ні, та мусимо процес навчання зробити способом свого життя, не залежно від галузі, в якій працюємо, чи статусу». Про глобальні тренди в освіті, від яких нікуди не втечеш, та про етику в бізнесі, чи така взагалі існує, – ми поспілкувалися напередодні 10-річчя LvBS з Андрієм Костюком, партнером адвокатського об’єднання «Павленко і Партнери», президентом Nexia Україна, членом Львівської колегії адвокатів.
Андрій Костюк також є викладачем кафедри філософії УКУ та магістерських програм Львівської бізнес-школи УКУ (LvBS). Членом Наглядової ради LvBS – представником одного із засновників школи, власника «Концерну Галнафтогаз» Віталія Антонова.
Пане Андрію, розкажіть, будь ласка, вашу історію, пов’язану з LvBS? На якому етапі ви долучилися до цього проекту?
У мене насправді подвійна історія, пов’язана з Львівською бізнес-школою. До УКУ я приєднався набагато швидше, аніж було засновано Школу, допомагав університету в юридичній площині, викладав соціальну етику на різних факультетах, відповідно, знав про цей проект, зі мною радилися щодо нього. А після створення Школи я був призначений членом Наглядової ради, один із акціонерів LvBS Віталій Антонов доручив мені представляти його інтереси в цьому органі, який займається поточним наглядом і допомогою менеджменту у розвитку проектів. Також я викладаю, зокрема, на програмі Key Executive MBA.
Як тоді, на старті, уявлялося, якою б мала були бізнес-школа, які очікування на неї покладали?
З точки зору УКУ, частково був певний острах з приводу того, чи бізнес-школа взагалі «пасує» до університету, чи не буде порушений певний етос УКУ, чи університет в принципі є тим місцем, куди приходитимуть люди з бізнесу, чи це навпаки не буде відштовхуючим фактором. Та, в результаті, ми бачимо справжню синергію, про яку на той момент лише мріялося, однак не було ніяких гарантій. Бізнес-школа не мала бути просто підрозділом університету, адже УКУ не був найкращим експертом з ведення бізнесу, принаймні 10 років тому, і це могло викликати нерозуміння. З іншого боку, університет вже мав свій сильний бренд установи, яка робить речі якісно, без корупційного елементу, речі, які служать людям, а не просто існують заради якихось вузькопартійних чи кар’єрних цілей. Цей позитивний імідж допоміг бізнес-школі на початку стати маркетингово привабливою для багатьох львів’ян. Саме тому, на мою думку, ця синергія вдалася.
Разом з тим команда бізнес-школи, зокрема декан-засновник Софія Опацька особисто, і ці люди, які прийшли на початку, сприймали свою роботу як служіння, як проект довготривалий, у який треба вкладати багато сил і життєвої енергії, і, в результаті, він дав плоди.
Якими були очікування з боку засновників від бізнесу?
Для бізнесу це не був проект, від якого чекали якихось грошових дивідендів, для них участь у цьому проекті була більше іміджевою та соціальною. Адже бізнес функціонує не лише для того, аби заробляти гроші і до безконечності розширюватися. Кожен акціонер у компаніях в той чи інший спосіб думає про майбутнє своїх дітей чи свого міста. І якщо бачення акціонера співпадає з тим, щоб робити якісь проекти, які будуть розвивати це місто, розвивати науку, виховувати активних людей, які будуть у майбутньому реалізувати щось добре, то буде й додана вартість для всіх.
Якою бачите свою роль у Наглядовій раді? Кажуть, ви – один з чи не найбільш конструктивних критиків?:)
Цей орган не може собою замінити менеджмент. Вона зустрічається кілька разів на рік і завжди ніби стороннім поглядом аналізує роботу Школи. Та це не просто погляд стороннього з вулиці, це погляд людини зацікавленої. Я маю досвід роботи в наглядових радах різних структур, в тому числі в Наглядовій раді «Концерну Галнафтогаз». І, як корпоративний юрист, я можу щось внести не тільки в формальну сторону роботи, а й в корпоративне управління, впорядкування певних процедур, взаємовідносин між різними підрозділами… Але Наглядова рада працює, як колективне тіло, це точно не набір контролерів. Важливо, аби менеджмент мав сторонню думку з приводу своєї роботи, своїх планів, проектів, що можуть вдатися, а можуть і ні. Адже жоден проект не є безсумнівним, завжди можуть бути якісь ризики, і часто вони помітні тим, хто аналізує ззовні.
На вашу думку, український бізнес уже дозрів до розуміння цінності освіти, до того, що навчатися потрібно впродовж усього життя, не залежно від того, що ти вже досягнув?
Думаю, що так – дозрів. Хто не дозрів, той не є цільовою аудиторією для бізнес-школи чи перспективним підприємцем. Колись, грубо кажучи, можна було learning by doing, сьогодні ж доступний такий об’єм інформації, що ти хочеш чи не хочеш, потребуєш досвіду інших, аби прийти і ознайомитися з ним. Ми достеменно не знаємо, які форми навчання будуть популярними в майбутньому, але те, що потрібні майданчики для обміну досвідом і цей обмін досвідом мусить бути якось формалізовано сертифікатами, master’s degrees – це 100%. Дехто напевно сподівається, що цей процес пройде повз нього, або що він когось найме і хтось замість нього управлятиме, вигадуватиме нові ідеї, але все це ілюзії.
Ніхто в бізнесі замість тебе не думатиме. Якщо подумає хтось інший – це вже буде не твій бізнес. Тому, або ти змінишся і пристосуєшся, або це буде робити хтось інший.
Як гадаєте, які тренди глобальної освіти суттєво впливатимуть на Україну найближчими роками?
Напевно ті, про які ми й говоримо. Інтернетизація, дистанційна, більш інтерактивна освіта. Найкраще запам’ятовується те, в чому ти береш участь. Тому настільки важливі в бізнес-школі ці всі проекти, де учасники повинні давати зворотній зв’язок, показати, чого навчилася, як ці знання застосовуються до їх бізнесу – теперішнього чи потенційного, як би вони вирішили ту чи іншу змодельовану ситуацію. Це і є глобальний тренд, коли людина постійно буде переводити знання з однієї галузі в іншу і зупинятися десь на їхній межі та розвиватися ще в третій галузі. Ми не можемо сьогодні осягнути енциклопедичних знань, «Вікіпедія» все росте і росте, але ми все менше і менше файлів здатні відкрити. Нам не вистачає часу, нас обмежують можливості нашого мозку, і ми хочемо чи не хочемо, мусимо сам процес навчання зробити способом нашого життя. Ми мусимо кожен раз вміти обирати з ситуації те, що є суттєвим і знати, де знайти відповідь, в яких джерелах шукати, яких спеціалістів залучити, які правильні питання поставити. Ці навики починають бути важливішими від самого володіння певним байтом інформації, який завтра може бути вже застарілим.
Хочемо чи не хочемо, мусимо сам процес навчання зробити способом нашого життя.
Володимир Турчиновський, ще один член Наглядової ради LvBS, нам в інтерв’ю сказав, що бізнес-школі не так варто гнатися за трендами, як створювати свої. Як гадаєте, нам це під силу? І чи вдасться наздогнати світові тренди?
Здавалось би, поки немає проблеми, поки якісь речі нас не стосуються, ми можемо про це говорити, але це буде як фантастичний роман, або якась комп’ютерна гра. Насправді те, що зараз дуже швидко переливається в якісь комп’ютерні ігри, моделі, завтра стає алгоритмами роботи тих чи інших компаній, а потім вони виливаються у якісь товари чи послуги. І вони починають конкурувати з твоїми товарами чи послугами, чи в якихось рекламних, маркетингових технологіях, з якими тобі треба давати собі раду, бо вони тиснуть твій бізнес. Виклики загалом зростають. Сьогодні, коли в тебе на проспекті постійно затор, ти хочеш чи ні, та мусиш робити багаторівневі розв’язки, інакше місто зупиниться. Бізнесові розв’язки стають наслідком того, що є якась потреба. Глобально, добре було би вгадати її, випередити, але навряд чи ми швидше знайдемо відповідь, аніж виникне саме питання.
Ви викладаєте на програмі Key Executive МВА. Як трансформуються її учасники? Чи відрізняються ті, хто стартував навчання 2008 року, від теперішніх?
Вони теж ростуть, молодшають, є швидшими, є більш віддаленими від УКУ. Бо, звичайно, що перше покоління учасників було досить причетним до університету, це були друзі УКУ, які у Школу повірили. Сьогодні ж учасники – це часто люди, які йдуть до на із чіткою ціллю: отримати якісний продукт. І тут вони вже більше дізнаються про УКУ, це – ще один бік синергії.
Якщо говорити про бізнес, то наскільки сьогодні його можна назвати етичним?А наскільки американський бізнес можна назвати етичним? Я думаю, що бізнес знову ж таки, на жаль, дуже залежний від того етосу, який є в суспільстві. Він є настільки етичним, наскільки етичним є українське суспільство. Не більше і не менше. Не можу сказати, що український бізнес чимось категорично відрізняється від українського суспільства. У грошових відносинах переважна більшість підприємців у тому, що називається «культурою контракту», є чесними людьми, тобто, якщо вони щось пообіцяли, вони це роблять за умови, що їхні контрагенти теж виконують свої зобов’язання. Щодо того, що ми називаємо «соціальною відповідальністю», тут все дуже по-різному: багато хто є сповідниками ідеології лібертаріанської: я свої прямі обов’язки виконав, а думати про далекосяжні наслідки – екологію, соціальну відповідальність, благодійність – це або не до мене, або «подумаю завтра».
Підприємства, які стійкі на Заході упродовж 2-3 поколінь зовсім інакше думають, вони не працюють у перспективі 2-3 років, а 20-30. У нас, на жаль, точно ніхто нічого не планує і на 5 років. Бо неможливо запланувати, зрозуміти, що буде в цій країні через 5 років. Мріяти можна, зрозуміти неможливо. Все змінюється настільки драматично, часом і непередбачувано, бо хто у 2013 році міг собі уявити, що ми будемо воювати з Росією і втратимо Крим? Ніхто. Ні тут, у Галичині, ні там, у Донецьку, ні еліта в Києві, ні еліта в Москві, насправді. Так само, як ніхто в 2007 році не передбачав кризи 2008 року в Америці, що Lehman Brothers після 100-літньої історії не лише перестануть існувати самі, а й потягнуть за собою купу інших. І для того, щоб все це врятувати, американський уряд буде друкувати по трильйону доларів на рік. Відповідно, оскільки ми постійно живемо від драми до драми, ніхто не задає собі питання: як воно там буде через 20 років, як я бачу свій бізнес через 20 років? Всі або реагують на конкретну ситуацію, або, максимум, ставлять собі якісь середньотермінові цілі. Та у трирічному горизонті ти не вирішиш ні соціальних проблем, ні розбудови УКУ. Тому тут треба мріяти або робити те, що мусиш!
Оскільки ми постійно живемо від драми до драми, ніхто не задає собі питання: як воно там буде через 20 років, як я бачу свій бізнес через 20 років? Всі або реагують на конкретну ситуацію, або, максимум, ставлять собі якісь середньотермінові цілі.
Сьогоднішня місія LvBS звучить так: Україна на бізнес-карті світу. Які наші сильні сторони могли б пришвидшити її втілення?
Якщо говорити об’єктивно, у нас є дві галузі, де Україна конкурує у світі, ще є одна галузь, де ми плетемося, хоч щось ще продаємо. Ці дві галузі, де ми є попереду, це сільське господарство та інформаційні технології. Вони – дуже різні. У сільському господарстві ми завдячуємо, передусім, нашим ґрунтам. Якщо ти вкладеш хоч трохи зусиль, інформаційних технологій і грамотного підходу, то ти будеш успішним і конкурентним у цій галузі на міжнародній арені. ІТ має іншу природу, бо це послуги. Як тут ми вийшли вперед? Напевно тому, що все-таки в Радянському союзі була добра і достатньо різностороння політехнічна освіта і люди у цій сфері у 90-х роках могли вскочити в цей потяг. Не думаю, що ми тут попереду планети, але точно маємо свою тверду нішу на ринку. І те, що один з акціонерів бізнес-школи є одним із 50 найбільших IT-аутсорсерів світу, – це про щось таки говорить. Це друга наша сильна сторона. У нас ще є стара металургія, яка зараз перебуває в низхідному тренді. А за все інше ще потрібно боротися. Україна, на жаль, розвивається повільніше, аніж країни довкола неї, ми все ще знаходимося нижче рівня 2007 р.
А якою Ви бачите місію Школи ще через 10 років?
Школа ніби з іншого світу, наче зразок оптимізму. Щоб стати оптимістом, потрібно прийти сюди, подивитися, як тут все працює, як можуть робити люди, причетні до LvBS, і перейняти цей досвід.
Вона є альтернативним середовищем, де живуть інновації, де можливий відкритий діалог, цікаве партнерство. Де з’являються ідеї, якісь з них будуть тупикові, а якісь проривні. Тому всі ці кластери, середовища – це насправді велика річ. І все проривне в цьому місті тягнеться до бізнес-освіти, бо відчуває тут середовище, яке допомагає зростати. Це важливо і це ще одна з місій Львівської бізнес-школи УКУ – бути таким середовищем, яке через свій прорив розширює коло успіху на місто, регіон, країну. І до цього хочеться бути причетним.
Підготувала Олена Янковська, фото Богдан Ємець
