25 листопада у штаб квартирі ООН у Нью-Йорку відбулась прем’єра українського документального фільму «Я бачу». Стрічка стала режисерським дебютом Ольги Фразе-Фразенко. Фільм розповідає про 33-денну подорож Україною у рамках благодійного велопробігу «Бачу! Можу! Допоможу!», учасниками якого стали люди з порушеннями зору. Серед велосипедистів були як тотально незрячі, так і люди, які трохи бачать. За словами Ольги, у фільмі вона хотіла показати усім, що фізичні обмеження – насправді не обмеження, а лише наші внутрішні бар’єри, які треба і можна долати. Тож, фільм покликаний надихати людей виходити з кімнати і жити повноцінним життям.
Про стрічку та її презентацію у штаб-квартирі ООН розповідає Ольга Фразе-Фразенко, учасниця програми з інновацій і підприємництва Львівської бізнес-школи УКУ.
Олю, розкажи, будь ласка, про що фільм?
Це фільм про 33-денну велоподорож Україною. Ця подорож була незвичайною, бо серед учасників благодійного велопробігу «Бачу! Можу! Допоможу!», які долають відстань понад 2 000 км, були як люди з порушенням зору, так і ті, хто бачать. Зібралася команда із 45 людей, яка вирішила відкрити Україну у свій особливий спосіб. Учасники велопробігу були різних куточків України: Львів, Київ, Одеса, Житомир, Харків, Вінниця, Черкаси. У кожному місті до нас приєднувались люди, які зустрічали і супроводжували якусь частинку подорожі.
Наш маршрут розпочався зі Львова і пролягав через Тернопіль, Рівне, Житомир, Київ, Канів, Черкаси, Корсунь-Шевченківський, Умань, Вінницю, Кам’янець-Подільський, Івано-Франківськ. Під час самої веломандрівки ми трішки відхилялися від попередньо складеного маршруту, оскільки уже по ходу розуміли, що в деякі місця треба обов’язково заїхати, бо невідомо чи ще будь-коли нам пощастить тут побувати. Подорож була наповнена музеями, цікавими місцями, живописними краєвидами.
Документальний фільм триває близько години. Глядач побачить історії людей, які діляться своїм досвідом і відчуттями, як це перебувати у стані сліпоти. З іншого боку, ці люди розповідають про свої переживання під час самого велопробігу: як їм рух, робота в команді, які страхи вони долають, як вони знаходять друзів, як вони взагалі дають собі раду і не бояться бути відкритими і щасливими, радіти життю. Для мене це було головним відкриттям!
А як незрячі можуть керувати велосипедом?
Незрячі їхали на велосипедах-тандемах, це такі двомісні велосипеди, де на першому місці сидить зрячий спортсмен, а на другому – людина з порушеннями зору. Таким чином кермує і крутить педалі спортсмен попереду, а той, що позаду також крутить педалі і допомагає тримати баланс. Це командна робота, і важливим у цій командній роботі є відповідальність – бо обидва спортсмени відповідають один за одного. Крім того, така велоїзда – це дуже гарний спосіб навчитися працювати як партнери, взаємопідтримувати і довіряти. Таких моментів є багато у фільмі: це свідчення незрячих і зрячих людей, як їм було працювати у парі, або як наприклад зрячий велосипедист описує тому, хто не бачить, картину довкола: поля, села, дорогу, які вони проїжджають. І в цьому діалозі народжується дружба. Я дуже хотіла передати ці моменти у фільмі, сподіваюсь мені це вдалося.
.jpg)
Звідки з’явилася ідея такого незвичного велопробігу?
Організаторами велопробігу є громадська організація Інститут Українських Студії. А ідея такого пробігу належить Миколі Пеху, який, на жаль, рік тому відійшов від нас. Микола був тотально незрячим, але це не стало йому на заваді, аби отримати освіту за кордоном, бути соціально активним і успішним, він умів заряджати усіх своєю енергією. Власне, Микола був засновником і президентом Інституту Українських Студій. Цей велопробіг був його мрією і після того, як Миколи не стало, його друзі вирішили втілити цю мрію в життя.
А як з’явилася ідея зняти фільм?
У нас з чоловіком є власна продакшн-студія OFF Laboratory. І ми вирішили, що про цей пробіг має дізнатися якомога більше людей.
Розкажи трішки про вашу презентацію фільму в штаб-квартирі ООН? Чому вирішили організувати прем’єру стрічку саме в США?
Ідею повести повезти фільм в США була Вікторії Лучки, координаторки акції «Бачу! Можу! Допоможу!». Вікторія була молодіжним делегатом України до ОНН у 2014 року, тож запропонувала показати цей фільм постійному представницьву України в ООН. Вони радо відгукнулися і усі організаційні моменти вони взяли на себе. Прем’єра стрічки «Я бачу» відбулась в рамках панельної дискусії «Можливості поза інвалідністю», мета якої була обговорити проблеми і потенціал людей з інвалідністю в Україні. На дискусію і презентацію прийшли дипломати, представники міської влади міста Нью-Йорк, українці в США, представники ООН та американських громадський організації.
У нас була дуже жвава дискусія. Для багатьох стало відкриттям те, що в Україні, де триває війна, є соціальні ініціативи, що тут люди не сидять на місці, втілюють важливі проекти і намагаються діяти. Це дуже хороший сигнал для світової спільноти. Сам фільм отримав дуже позитивні відгуки. Ми плануємо серію показів у США.
З ким ще працювала над фільмом?
Це дуже авторський проект. Я займалася і операторською роботою, і монтажем. Допомагав також мій чоловік – Олександр Фразе-Фразенко. Під час самих зйомок бували моменти, коли я відлучалась, тому хто вхопив камеру, той і знімав (сміється). Ці кадри також увійшли до фільму.
Коли фільм побачить український глядач?
Думаю, що прем’єра фільму в Україні відбудеться на початку 2016 року. Оскільки ми подали заявку на «Docudays» – міжнародний фестиваль документальний фільмів про права людини. Одна з умови фестивалю – фільм не можна показувати Україні. Проте, коли усі умовності ми пройдемо, то обов’язково покажемо стрічку українцям, також викладемо його у вільний доступ в інтернеті. Крім того, нам вдалося зав’язати контакти в США. Зараз ми ведемо переговори з кінофестивалем «ReelAbilities» у Нью-Йорку. Тому буде ще низка показів у США та інших країнах. А ще ми плануємо додати до стрічки тифлокоментар, це коментарі, які вставляють у проміжках між діалогами і монологами, як голосове пояснення, що в цей момент відбувається за кадром. Так фільм буде доступним і для незрячої аудитор. Покази фільму також плануємо провести у містах, які були включені у маршрут велопробігу. Люди, які нас приймали і нам допомагали – будуть раді побачити цілу історію.
Як цей проект вплинув на тебе?
Я для себе виокремила три найголовніші речі, які пережила під час велопробігу і при роботі над стрічкою. По-перше, це фільм-розповідь про мрію. Про те, що людина здатна втілювати свої мрії в життя. Таким зокрема був Микола Пех, який хотів організувати цей велопробіг, і він відбувся. По-друге, це інклюзія – взаємодія людей, які не мають проблем зі здоров’ям з людьми, які потребують додаткової допомоги. Це, водночас, приємно, цікаво і корисно для всіх. Ця інклюзія, яка переростає у справжні людські стосунки, у дружбу – це також для мене відкриття. І третє це – усвідомлення людської сили. Людина, не зважаючи на обставини і на умови, у яких вона опиняється, є достатньо сильною, щоб перебороти ці умови, але при цьому не стати черствою. Люди з вадами зору стали для мене прикладом такої сили – як попри проблеми і фізичні порушення, можна бути відкритими, щасливими і надихати інших.
Які плани на майбутнє?
Зараз ми плануємо міжнародний велопробіг, можливо, Україна – Польща. Окрім того, ще під час подорожі, ми почали збирати кошти на Сенсотеку у Львові – інклюзивний простір для зрячої і незрячої молоді, де можна навчатися і проводити дозвілля, на базі бібліотеки №18 у Стрийському парку. Тут Сенсотека уже функціонує – відбуваються заняття для дітей з порушеннями зору зі школи-інтернат. З дітьми займаються англійською мовою, творчістю, відбуваються кулінарні курси, психологічні заняття. Але сама бібліотека не у найкращому стані. А ми хочемо, щоб тут функціонувала бібліотека майбутнього. На це нам потрібні кошти. Велику фандрайзенгову компанію плануємо почати з показів фільму у різних містах США та країнах Європи, щоб люди долучились до розвитку Сенсотеки.
Розмовляла Вероніка Саврук
Джерело: Platfor.ma
