У Бізнес-школі відбулася відкрита зустріч, яку організував книжковий клуб випускників Бізнес-школи УКУ. Головною подією стало обговорення дослідження «Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України» з його авторкою – докторкою політології та старшою науковою співробітницею Проєкту з управління атомною енергетикою Центру Белфера Гарвардської школи Кеннеді Мар’яною Буджерин.
Учасники магістерських програм, випускники та спільнота УКУ зібралися разом, щоб детально розібрати один із найскладніших геополітичних кейсів в історії сучасної України. Зустріч модерувала Тетяна Новолодська, керівниця Асоціації випускників Бізнес-школи УКУ, яка підкреслила, що проєкт Книжкового клубу вже п’ятий рік поспіль слугує майданчиком для глибинної рефлексії та пошуку управлінських сенсів.
Чому книга Мар’яни Буджерин змінила погляд на події 1990-х років?
Мар’яна Буджерин родом зі Львова та є випускницею Києво-Могилянської академії і Центральноєвропейського університету. Свою наукову працю «Бомба у спадок» вона розпочала ще у 2010–2012 роках.
«Тоді тему ядерної зброї вважали абсолютно немодною в європейській академії, – розповіла Мар’яна Буджерин під час зустрічі. – Усі говорили про м’яку силу (soft power), міграцію, бюрократію в Брюсселі та людську безпеку. Військова сила здавалася рудиментом Холодної війни. Але я трималася цієї теми з упертості та відчуття обов’язку перед Україною».
У 2024 році праця «Бомба у спадок» здобула міжнародне визнання – престижну американську премію з військової історії Colby Military Writers’ Award. Дослідниця стала першою жінкою за 25 років існування нагороди, яка її отримала. Книга спочатку вийшла англійською мовою у 2023 році, а згодом була перекладена українською у видавництві «Локальна історія» та польською мовою Центром діалогу Юліуша Мєрошевського.
За словами авторки, її головною метою було розвінчати два поширені уявлення, які дослідниця пропонує переосмислити:
– західний міф: нібито ядерний арсенал був суто російським, а Україна лише випадково опинилася з ним на своїй території та торгувалася за компенсації.
– український міф: нібито Україна мала третій у світі ядерний потенціал і легковажно віддала його (за Будапештським меморандумом).
У чому полягала реальна дипломатична та технічна дилема України?
Під час дискусії в УКУ детально розібрали обставини, в яких опинилося молоде українське керівництво на чолі з Леонідом Кравчуком у 1991–1994 роках.
Як пояснила Мар’яна Буджерин, після серпневого путчу та проголошення Незалежності 1991 року існувала складна система командування стратегічними ядерними силами, у якій центральну роль зберігало російське керівництво.
1. Травма Чорнобиля та суспільний контекст
У Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року Україна добровільно зафіксувала намір стати без’ядерною державою. Головними рушіями цього рішення були Чорнобильська катастрофа 1986 року та антиядерний рух «Зелений світ» за участі Володимира Яворівського, Івана Драча та В’ячеслава Чорновола. Усе ядерне в суспільній свідомості автоматично асоціювалося з імперським гнітом Москви.
2. Критична технічна залежність
Україна в офіційних документах заявляла про право власності на успадковану ядерну зброю. Водночас оперативне застосування арсеналу, система командування та технічна інфраструктура були тісно пов’язані з Москвою. Боєголовки міжконтинентальних балістичних ракет вимагали спеціального обслуговування на заводах у РФ.
3. Енергетична та фінансова вразливість
У разі відмови від роззброєння Україна могла зіштовхнутися із зовнішнім тиском, економічними важелями, питаннями фінансування та міжнародною ізоляцією.
«Альтернативою Будапештському меморандуму у 1994 році був не кращий договір із гарантіями рівня 5-ї статті НАТО, а взагалі нічого – дипломатична ізоляція, санкції та вилучення з міжнародної системи», – наголосила науковиця.
Чи існував «третій шлях» для України в 1990-х роках і чому Будапештський меморандум не спрацював?
Відповідаючи на запитання випускників Бізнес-школи УКУ, Мар’яна Буджерин запропонувала розглянути альтернативний шлях для України: передати ядерні боєголовки Росії, але не відмовлятися від можливості розвивати власні ядерні технології для мирних цілей. Водночас Україна могла б зберегти конвенційний ракетний потенціал і розвивати власні ракетні системи. На думку авторки, такий підхід дозволив би поєднати демонстрацію доброї волі зі збереженням стратегічних можливостей держави.
Аналізуючи Будапештський меморандум, дослідниця підкреслила різницю між англійськими термінами security assurances (безпекові запевнення) та security guarantees (юридичні гарантії з військовим зобов’язанням).
«Навіть найсильніший міжнародний договір не працює сам по собі, якщо його не наповнювати конкретним змістом щодня, – пояснила Мар’яна Буджерин. – Підписавши меморандум у 1994 році, Україна фактично поклала його на полицю на 20 років. Стаття 5 Статуту НАТО працює не завдяки чотирьом рядкам тексту, а завдяки десятиліттям розгортання баз, спільним навчанням, обміну розвідданими та єдиній системі командування».
Водночас науковиця підкреслила, що коли Росія окупувала Крим та вдерлася на Донбас, у Вашингтоні обрали мінімальну інтерпретацію Будапештського меморандуму, заблокувавши надання Україні реальної військової допомоги.
Який головний урок із кейсу «Бомба у спадок» має винести CEO?
Під час підсумкової частини зустрічі науковиця відповіла на головне управлінське запитання: якби цей кейс викладали в бізнес-школі, який один головний урок мав би винести CEO?
Мар’яна Буджерин зауважила, що головна управлінська пастка полягає в спробі звести складний вибір до бінарної логіки – або повністю віддати актив, або піти на тотальний конфлікт. Замість цього топменеджмент повинен знаходити альтернативні варіанти, які мінімізують негативні ризики та максимізують позитивний ефект.
Учасники книжкового клубу та випускники Бізнес-школи УКУ влучно доповнили цю відповідь:
«Ми часто стаємо “офісом простих рішень”, бо людському мозку психологічно простіше обрати лінійне “або/або”. Але справжнє стратегічне лідерство – це здатність бачити й тримати у фокусі кілька паралельних, багатокрокових процесів із довгим горизонтом реалізації, а не шукати швидких відповідей».
Як сучасні технології та асиметрична зброя змінюють баланс сил?
Торкаючись подій повномасштабної війни, Мар’яна Буджерин поділилася спостереженнями зі свого поточного дослідницького проєкту – документації захоплення Запорізької АЕС російськими окупантами. Авторка зазначила, що агресія РФ назавжди зруйнувала ілюзії про «братські проєкти» навіть серед колишніх російськомовних атомників Енергодара.
Оптимістичний висновок для України полягає в тому, що розвиток конвенційних озброєнь може посилити здатність стримувати ядерний шантаж, вважає науковиця. Як приклад, операції на кшталт «Павутини» демонструють, як відносно дешеві безпілотники можуть уражати стратегічні цілі противника. Розвиток власних ракетних технологій та інших засобів ураження також може посилити обороноздатність України й створити додаткові важелі стримування без опори на ядерну зброю.
«Світ спостерігає за унікальним історичним прецедентом: безядерна країна завдяки інноваціям, стійкості та відвазі стримує війну проти найбільшої ядерної держави світу, – підсумувала Мар’яна Буджерин. – Наше завдання – не чекати паперових гарантій, а щодня інституційно вплітатися в європейську оборонну систему, створювати спільні виробництва та обмін розвідданими».
Дізнайтеся більше про формат зустрічей Клубу у Меморандумі.
Переглянути список книг на 2026 рік можна тут.
Ми раді отримати від вас, наших випускників, пропозиції щодо локацій для наступних зустрічей Клубу в цій формі.
Читайте також: Нова хвиля можливостей: як екосистема Бізнес-школи УКУ підсилює своїх випускників
Довідка:
Мар’яна Буджерин – докторка політології, старша наукова дослідниця Центру науки та міжнародних відносин Белфера при Гарвардській школі Кеннеді. Вона досліджує режим ядерного (не)розповсюдження, контроль над озброєннями, ядерне стримування й ескалацію, а також маніпулювання ядерними ризиками в конвенційних конфліктах. Буджерин закінчила Національний університет «Києво-Могилянська академія» та Центральноєвропейський університет. Родом вона зі Львова. У 2024 році за книжку «Бомба у спадок» науковиця отримала Премію Вільяма Колбі з військової історії, ставши першою жінкою-лавреаткою за 25-річну історію нагороди.
