Зараз є великий попит у світовому медіапросторі на розуміння українців, – Олександр Ткачук, режисер

24 Бер 2022

«Те, що нам раніше могло здаватися пафосними словами, що ми вільні, незалежні, сильні, єдині – це все правда. І ми це вже продемонстрували», – ділиться своїми думками Олександр Ткачук, режисер документальних фільмів «Хто ми? Психоаналіз українців» та «Спадок нації», співзасновник Всесвітнього дня вишиванки. 

Прем’єра фільму «Хто ми? Психоаналіз українців» відбулася незадовго до війни і ця тема є, як ніколи, актуальною сьогодні. Зараз фільм є у відкритому доступі на YouTube, тож рекомендуємо його переглянути. Ми поспілкувалися з Олександром про минуле, в якому ми, зазнали тяжких психологічних травм, адже політика того часу не давала змоги їх пропрацьовувати чи обговорювати. А кіно, як один з видів творчості, дає можливість краще усвідомити трагедію та її наслідки. 

Про що фільм «Хто ми? Психоаналіз українців» та чому його варто подивитись саме зараз?

Фільм про психотравми українців, які повпливали на сприйняття нами реальності (ми говоримо про час до початку війни 24 лютого 2022 року), про нашу щоденну побутову поведінку, про наші психологічні установки та політичну складову. Адже всі події минулого безпосередньо впливають на нас і зараз. Наприклад, люди часто шукають винних і таким чином знімають з себе будь-яку відповідальність. Причиною може бути те, що люди не довіряють один одному, а недовіра була сформована радянською системою. Тоді все робилося для того, відповідно такими людьми – роз’єднаними – було легше керувати.

Первинна ідея фільму полягала в тому, щоб примирити дві ідентичності українців між собою, але, поспілкувавшись зі спікерами та іншими фахівцями, ми дійшли висновку, що на той момент це було важко реалізувати. Українці проєвропейської та прорадянської ідентичності формувались за різних історичних обставин, у різних культурних традиціях. Відповідно, це люди з різними цінностями. Але саме в час війни, гадаю, у нас є нагода, аби знайти точки перетину, спілкуватися, говорити про стереотипи, які існують у людей Заходу України щодо Сходу та навпаки. Зараз нам важливо спільне замість того, щоб зосереджуватись на відмінностях. 

Як ви обирали спікерів героїв фільму і яка була їхня перша реакція?

Найперше інтерв’ю ми записали з Ярославом Грицаком ще у 2019 році, коли з’явилася первинна ідея. Він є одним з найвідоміших істориків, що проживають та працюють в Україні. 

Серед спікерів фільму – визнані експерти, слово яких є фаховим та вагомим. Це були психотерапевти, історики, соціологи, фахівці суміжних дисциплін. Фактично всі, до кого звернувся, погодилися. Для фільму, до речі, важливі не лише наукові заслуги, але і вміння цікаво та просто подати матеріал. Тому цей фактор був також визначальним. 

До речі, я мав ідею зібрати у фільмі всіх президентів незалежної України (ми навіть писали Януковичу, точніше адвокатам, які його представляють в Україні), але відгукнувся лише Леонід Кравчук. У фільмі він більше говорив не як колишній президент, а як представник ще комуністичного режиму. Він дуже чітко знав, як це все працювало в радянській системі і розуміє ту систему, яка є в Україні зараз.

Також я розумів, для того, аби фільм був цікавим, потрібні й історії звичайних українців, які на своєму прикладі підтверджують основні тези. Героїв я шукав всюди. Звертався навіть до аудиторії через свій ТікТок. Так мені вдалося знайти двох людей: чоловіка, який доглядає за могилами своїх предків, що загинули під час Голодомору та бабусю, яка пережила Голодомор. Що цікаво, вони доволі близько живуть один біля одного територіально, але в різних областях — Полтавська та Харківська. Це ще раз підтверджує про те, що частина України, особливо Харківщина, під час Голодомору зазнала дуже великих втрат. 

Коли вже приїхав туди, то продовжував шукати місцевих. Там я познайомився з бабусею, яка хоч і народилась 2 роки після Голодомору, та інформація про ці події в її родині передавалась. І от вже в процесі ми дізнались, що не зважаючи на те, що багато її близьких постраждали, загинули односельчани, вона все одно ностальгує за радянським часом та сумує за Сталіним. Як стверджують психологи, такі люди не так сумують за ідеологічними моментами цього часу, як за періодом їхньої молодості, і це є визначальним фактором. 

Ще одного дідуся-кагебіста я знайшов випадково під час зйомок фільму про українців в Молдові. Цікаво, що перша його фраза при зустрічі була саме: «Я служив в КГБ». Дідові більше 90 років і відчувалося, що він дуже хотів розповісти саме про цей факт. Я якраз довго і ретельно шукав колишніх службовців КДБ, але розумів, що багато з тих, хто живе в Україні, не готовий зараз заявити про минуле публічно. А тут мені підвернулась удача. Він розповів в деталях те, чим вони займалися, а в кінці заявив, що ні про що не шкодує. 

Власне, ці два персонажі і стали родзинками стрічки. Завдяки цим особам вдалося показати, що існують українці, в головах яких присутня роздвоєність в думках: з одного боку вони люблять Україну, а з іншого – не аналізують, чому ми так жили та не визнають росію агресором. Вони не до кінця розуміють, чому Степан Бандера – національний герой, і водночас для них національний герой і Сталін. Можливо, це все буде більш зрозуміло поколінню, яке росте в незалежній Україні.

Як відбувалися прем’єрні покази?

Планували тур так, щоб охопити захід, схід, південь, північ і центр України: Львів, Київ, Одеса, Харків, Чернівці, Житомир, Краматорськ (тепер дуже шкода, що не побували в Маріуполі). Зважаючи на карантинні обмеження, не обирали всі обласні центри. 

Після кожного перегляду люди залишалися на обговорення. Глядачі плакали, давали волю емоціям та ділилися своїми історіями, серед яких було багато унікальних та жахливих. Хтось про них знає краще, хтось гірше. Тому після перегляду, вони отримували від мене «домашнє завдання» : поспілкуватися зі своїми родичами, аби дізнатися історію сім’ї глибше. Раніше дуже часто люди боялися розказувати про особисті травми, зумовлені радянською системою. 

Фільм має державне фінансування? 

Було декілька джерел фінансування. Перше – це Буковинський культурний фонд від управління культури Чернівецької обласної державної адміністрації. Також благодійний фонд «Кращим бути», який фінансується об’єднанням чернівецьких підприємців. Ну і, звісно, особисті кошти.

Чому 1 березня 2022 року ви зробили перегляд на широку аудиторію без обмежень на YouTube? 

За декілька днів до початку війни, коли вже було розуміння, що буде вторгнення, я вирішив, що 50% від вартості квитка при перегляді онлайн буде спрямовано на армію. Але, коли почалася війна, я зрозумів, що краще завантажити фільм у вільний доступ для широкого поширення. У такий час дуже важливо, щоб кожен мав змогу подивитися і зробити свої висновки.

Які маєте подальші творчі плани?

Зараз вже з’явилася пропозиція від дистриб’юторської компанії продати цей фільм на міжнародні платформи, тож ми займаємося перекладом на англійську, італійську, іспанську, французьку та німецьку мови. Зараз є великий запит у світовому медіапросторі на розуміння українців. Тому, думаю, це буде хорошою інформаційною підтримкою України у світі. 

До війни була ідея створити художній фільм про «піаніста», це позивний Ігоря Михайлишина, який є у фільмі. У нього дуже цікава історія перебування в полоні, пов’язана з його грою на піаніно. Та я розумію, що зараз після війни з’явиться багато тем, які можна буде екранізувати. Особистих історій, як і військових, так і цивільних, українців, які голими руками танки зупиняли. Кіно нам допомагає осмислювати, проговорювати і не забувати. І робити це потрібно буде якнайшвидше.

Що хочете побажати українцям у цей непростий час?

Хочу побажати нам єдності, яка буде проявлятися в довірі одне до одного. Це нам допоможе перемогти. Адже є в нас така особливість, яка теж є психотравмою, яку потрібно пропрацювати: в часи кризи ми можемо об’єднатися, а в часи стабільності знову починається розхитування, внутрішні конфлікти. А нам потрібно цей моноліт, цю єдність тримати і не розпорошувати. Треба слухати, спілкуватися одне з одним, проговорювати усі болючі питання. І звісно – перемагати!

Розмовляла Олена Мордачева