Для кожного українця є роль у цій війні, і цю роль потрібно реалізувати, – Софія Опацька

Українська держава, суспільство та бізнес проявили свої найкращі якості під час війни. Як не втратити ці якості після перемоги, які принципи треба закладати у трансформацію країни та які виклики маємо подолати – про це ми говорили під час інтерв’ю для спецпроєкту Бізнес-школи УКУ та НАЗК «UKRAINE NOW. Візія майбутнього». 

Сьогодні ми бачимо величезні зміни у відносинах «держава – громадяни». 

Ми повинні були довіритися державі. У громадян просто не було іншого варіанту. Цю довіру ми в певний спосіб віддали, делегували, дали зрозуміти: довіряємо вам зараз, на вас покладаємося.

Чи є до держави питання? Звичайно, проте їх зараз стараються не дуже порушувати, що, певно, правильно в теперішніх умовах. Однак сподіваюся, ми їх не сховаємо у довгу шухляду, коли війна завершиться, а в дуже конструктивний спосіб переосмислимо.

Ми також бачимо більше довіри у відносинах «бізнес – держава». 

У людей із нашої бізнес-спільноти запитання “що робити?”, “як діяти?”, “як підтримувати?” взагалі не стояли на порядку денному. Було лише запитання: “як зробити краще?”.

Спочатку всі кинулися у волонтерство, допомогу країні. Але десь на третьому – четвертому тижні виникло усвідомлення, що ти маєш подбати також і про свій бізнес, бо в ньому є багато працівників, багато сімей, ти створюєш додану вартість, приводиш гроші в цю країну.

Бізнеси платили податки наперед – я не знаю подібного прикладу у світі. Людям за кордоном у це навіть складно повірити. Фантастичний момент! Звісно, питань у бізнесу до держави буде дуже багато, насамперед щодо залученості до програми відбудови країни. Про це зараз багато говорять у різних середовищах.

Дуже важливо, щоб це не був єдиний план, розроблений лише Офісом президента. 

Ми знаємо, є робочі групи, які працюють над цим, і я впевнена, що кожна з цих груп має вагому частину, аби доповнити й створити цілісну картину з відбудови країни.

Навіть уже наявні групи не покривають усіх запитів, тому варто залучати ще більше людей. Якщо таке залучення відбудеться, то виникне й більша довіра.

Бізнес налаштований працювати не лише на себе, а й на країну. Тож держава має постійно транслювати чіткі сигнали для бізнесу: «Запрошуємо», «Ви нам не ворог!».

Як нам змінити суспільний договір, аби багато хороших людей з хорошою репутацією займалися розбудовою країни? 

Насамперед треба не втратити всього того, що ми здобули за останні 2 місяці: риси, поведінкові моделі. Їх дуже важливо закріпити за собою персонально та за людьми навколо. Від цього багато буде залежати.

Українці мають таку здатність: коли все вкрай погано, ми дуже добре, правильно, чесно й по-людськи поводимося, як-от зараз. Але щойно все налагоджується, ми починаємо між собою сваритися, щось ділити. Треба закріпити позитивні риси після перемоги, уникнувши чвар.

Україна й українці мають стати на чолі відбудови своєї країни: від ідеї про те, що і як ми хочемо відбудувати, до її реалізації. Водночас повинні розуміти свою відповідальність. Часто це розуміння губиться в нашому суспільстві.

Роль церкви в питаннях доброчесності, відбудови може бути дуже прямою.

Церква через 10 заповідей говорить про конкретні речі, які кожен може практикувати в житті: не вкради, не вбий. Маємо тільки дослухатися.

Проблема у тому, що часто ці заповіді звучать правильно в церкві, але після літургії ми йдемо й живемо щоденним життям, забуваючи про науку Христа. Вочевидь, така природа людини – нам легко сходити на манівці.

Попри всі чудові речі, які відкриваємо зараз у собі як нація, ми повинні чітко усвідомлювати, що матимемо величезні проблеми, над якими маємо працювати. 

У нас знищена не тільки загальна інфраструктура, а й соціальна: лікарні, школи, садки, університети, будинки для літніх людей. Ми маємо зараз подбати про тих, для кого це було створено, і все відновити.

Плюс України – в нашій різноманітності, але ми поки що не навчилися нею користуватися.

Досі жили в компромісі: ми не рухаємо вас, тому що ви російською говорите, а ми не рухаємо вас, бо ви – бандерівці. І це заважало прийти до спільного знаменника: яку країну ми хочемо побудувати, які громадяни мають бути в ній?

Я думаю, зараз прекрасний шанс вийти з цієї системи. І тут треба зважати на три ключові проблеми.

По-перше, зараз питання української ідентичності зовсім інше, ніж до повномасштабної війни. Нам треба вловити цей момент утвердження української ідентичності, зберегти його. 

Треба подбати, щоб наші діти розуміли, що таке українська ідентичність. «Всемирная история», через яку нам активно нав’язували певні наративи, нам не потрібна. Але чи знають насправді наші діти українську історію? Я дуже переживаю, щоб ми знову не скотилися на манівці, ідучи на компроміси.

По-друге, нам треба інтегруватися як країні зі всіма її різноманітностями. 

Скажу відверто: насправді переживаю, що буде далі відбуватися в західній частині України. Якщо у Львівській області є 450 тисяч внутрішньо переміщених осіб (за даними операторів мобільного зв’язку, тобто це точні дані), а у самому Львові – 200-300 тисяч, то всіх цих людей треба інтегрувати. Вони всі повинні мати роботу, певну суспільну роль.

Якщо ми про це не подумаємо й не подбаємо, пройде пів року – і знов матимемо ті ж проблеми: соціальне розшарування на більш активних, менш активних, тих, хто взагалі нічого не хоче, кому держава завжди винна.

Це мене підводить до третьої проблеми: ми нічого не зробили з патерналістичними настроями в суспільстві. 

Наче були певні спроби, але насправді країну не зняли з патерналістичних рейок. Завжди уряд, президент, Верховна Рада мали щось нам дати.

Зміни на краще принесла реформа децентралізації, коли віддали певні повноваження в громади. Люди почали відчувати відповідальність.

Але водночас відсоток населення, яке має патерналістичні настрої, залишався дуже високим перед війною, і туди легко повернутися. Особливо, коли приїжджаєш у західну частину Україну, де тебе приймають, дають місце проживання, харчують. Через 3 місяці ти можеш подумати: а навіщо йти працювати, якщо можна так далі жити? Або жити, можливо, і по-іншому, проте все одно залишатися на утриманні держави?

Кожен українець має усвідомити, що в цій країні для нього є роль, і її потрібно виконувати. Ця роль повинна приносити додану користь. Мама, яка виховує дітей – теж велика додана користь. Але водночас є люди, які можуть і повинні працювати.

Вкрай важливою у відбудові України буде роль молоді. І якраз молодь має величезний шанс, суперможливості поїхати повчитися за кордон або ще краще  – залишатися у своїх університетах і поїхати на семестр в іншу країну.

Ми в УКУ багато працюємо, аби створити для молодих людей можливості повчитися за кордоном протягом семестру. Водночас ми очікуємо, що ці студенти повернуться і будуть відбудовувати Україну.

Загалом з власних спостережень бачу, що молодь, студенти хочуть повертатися в Україну. І це також про ідентичність, коли для тебе ціллю є Україна, її благо не тільки в економічному, а й у загальносуспільному вимірі. Тому, думаю, нам треба зараз робити величезну ставку на молодих людей.

Що нам потрібно робити після перемоги? По-перше, треба обов’язково втримати свою репутацію й інтерес світу до України. 

Це унікальний шанс! Якою б жахливою не була війна, ми з неї повинні взяти щось добре. Тепер усі на світі знають, де є Україна, багато знають про нас, нашу історію.

По-друге, нам точно треба відбудовувати зовсім нову Україну. 

Не маймо ілюзій, що все вдасться відбудувати швидко. Є дані, що, наприклад, якщо війна зупиниться сьогодні, то тільки для розмінування сходу країни знадобиться два роки.

Тож, якщо ми не зможемо відбудувати Україну швидко, зробімо це хоча б добре: відбудуємо не пострадянські міста, а нові, у яких люди хотітимуть жити, якими будуть пишатися. Я думаю, що це дуже важливе завдання – побудувати нову країну, яка навіть виглядатиме інакше, стане привабливішою.

Третє, що нам треба зробити – швидко ставати придатними до інвестицій, бо без активної економіки нічого не відбудуємо.

Допоки триває активна фаза війни, ніхто в Україну інвестувати не наважиться. А без великих вливань буде складно. Треба хоча б операційно тримати державу на нормальному рівні.

Світ не може постійно перейматися нашим становищем, новини про війну в Україні сходять з перших шпальт світової преси. Хіба в нас знов стається якась величезна трагедія – і тоді всі починають про це думати.

Тому треба ставати investible, тобто готувати ґрунт для приходу потенційних інвесторів. Звичайно, поки війна не закінчиться на це складно очікувати, але треба використати нашу творчість і шукати певні способи.

Четверте – освіта. 

У контексті освіти потрібно не забувати про університетську автономію. А якщо говоримо про дітей, точно треба, щоб вони йшли до школи. Сам фактор перебування в школі й соціалізації є мегаважливим хоча б для зменшення тієї травми, яку всі діти вже отримують. Тому на освіту треба зробити ставку.

Турбує, що фінансування освіти зменшується. Зараз звучать такі думки: зрізати, поєднати, зробити бакалаврат коротшим: може, не 4 роки, а на 3. Не можна сказати, що зміни неможливі. Але вони недостатньо ґрунтовні. Треба дивитись на них трохи глибше, однак, на жаль, такого бажання немає.

Що більше людей буде залучено до трансформації, то краще. 

Під час війни ми не чекаємо, поки хтось скаже, що треба займатися пошуком бронежилетів, медичних препаратів чи харчів. Кожен бере й починає щось робити. А малесенькі струмочки стікають у річку. Річечка – до річечки. І так утворюється велика ріка.

Звісно, є питання, чи це дуже ефективно? Може, ні – з точки зору ресурсів. Але з точки зору залучення людей, їхнього усвідомлення та впливу, я вважаю, що це дуже добре. Роботи так багато, що кожен зможе знайти для себе роль, тільки б людина хотіла не просто говорити, а й діяти.

Звичайно, координація потрібна. Але багато залежатиме від репутації тих людей чи інституцій, які будуть займатися координацією. Університети з хорошою репутацією можуть створювати такі майданчики. 

Єдине, що треба пам’ятати: університети теж мають обмежені ресурси. Часто в нас дуже великі очікування. Треба розуміти: якби ми почали займатися лише такою суспільною роботою, то хто займеться нашими двома тисячами студентів?

Унікальність моменту для України полягає в тому, що людина постала в центрі держави. Починаючи від найменшої людини, якій треба евакуюватися, яка втратила житло, вийшла без нічого з дому.

Ми насправді почали думати про людей у цій країні, а не про якісь там показники. Усе, що зараз відбувається, відбувається тому, що людське життя має цінність.

Якщо ми цього не втратимо і будемо пам’ятати, то завжди знайдемо, як відбудовувати, як заводити й розподіляти гроші.

Дуже важливо, щоби людська гідність залишилася в центрі України. Залишиться – станемо дуже успішною країною.

Софія Опацька, декан-засновниця та голова наглядової ради Бізнес-школи УКУ, проректорка зі стратегічного розвитку Українського католицького університету

Джерело: Українська правда